Завантажити

поганій зарікся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дід карати. Я в молодості як весняний грім був — найсильнішим парубком на наші села. Та в дурощі, в бійки не ліз. А тепер сам по шматках різав би всякого ворога, свого чи чужого. Думаєш, легко мені? Аби ти знав, яка дружина в мене була. Серце її увесь світ жалувало, скільки вона ділечка переробила, скільки хліба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москві. Думаєш, легко її кісткам перегорілим лежати в землі? Усе перше просила, щоб заховав її на кладовищі біля дочки — вишняк там розрісся, тополя стоїть... А я позбирав уночі її кісточки, замотав у шматок полотна і закопав під яблунею. Може після війни її просьбу уволю...
Тремтять під очима сітки зморщок, і, не в силі стримати напливу спогадів, Хмара якось жалісливо махав рукою і відходив від Дмитра.
 
* * *
В понеділок надвечір поїхали до млина. В землянці залишили одного Тура. Хмара умостився візником, а Федір, надівши жовтоблакитну пов'язку, виконував роль поліцая.
Тихий погожий вечір іще не погасив самородків золота, розкиданих над обрієм, а вже небо розливалось, як повінь, заливало сизозеленавою водою луги, і хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потім із-за лісу виплив місяць, на отаві замерехтіли роси, засвітились на червоному вбранні кінського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця і довго, сумовито крякаючи, не могла заспокоїтись.
Проїжджаючи м'якою луговою дорогою між рядами округлих верб, Хмара батогом торкнувся гілки, і зів'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись, поволі посипалось на спини коней, на віз і додолу.
Усе: і небо, і перемелене на труху в глибоких коліях дороги сіно, і вогкий гнилуватий повів ріки, і тривожний крик птиці, і невисока росиста отава — сповіщало, що літо вже здає ключі сумовитій осені.
Не раз чуваний розмірений перестук млина нагадав Дмитрові щось до болю близьке, неповторне, від чого защеміло і скоріше забилося серце. Не мав часу розбиратися в плутанині спогадів, бо вже чорнів дощаний млин і зітхало, розсипаючи синюватосрібні краплини, велике колесо. Федір зіскочив з воза і перший зайшов у млин. З нього швидко майнули дві чи три жіночі постаті і зникли, спускаючись до води.
— Добрий вечір, господарю! — поздоровкався Дмитро з мельником, пристаркуватим чоловіком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були покриті солодкуватим димчастим борошном.
Білий пил тремтів у млині, оповивши і обплівши нитками убогі стіни і снасті.
— Доброго здоров'я.
— Кому зерно мелеш?
— Звісно кому — допомічній поліції.
— А людям?
— Не велено.
— Візьмем ми в тебе, господарю, кілька мішків муки.
— Бумажка є?
— Аж три бумажки. Бачиш, які? — злегка рукою торкнувся Федір рушниці. — Хороші?
— Документи справні, — ніяково усміхнувся мельник. — Виходить, ви не з поліції?
— Виходить.
— То ви, хлопці, забирайте муку хоч усю, тільки мене зв'яжіть і покладіть у куток.
— Це можна, — охоче погодився Федір. — Ми люди не горді.
Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:
— Чи не військовий секрет, щоб дорогу до вас узнати... Ви мене не опасайтесь. Німецька власть десь мені держиться. А багато людей тиняється тепер. З радістю пристали б до вас.
Дмитро допитливо поглянув на мельника:
— Хто вони? Добре знаєш їх?
— Чому не знати. Радянські люди.
— Комуністи є між ними?
— Є. Мій зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловік без живого діла.
— Ким до війни був?
— Механіком.
— Де живе?
— Третя хата над річкою, коли за течією йти. На хаті гніздо лелеки, — повеселішав мельник. — Може вас звести з ним? Я зараз збігаю.
— Не треба. Самі познайомимося, — прикинув, що про таке діло треба порадитися з Туром.
— Та воно так, вам видніше, як треба робити, — погодився мельник і зашипів на Федора:
— Не так здорово скручуй, не німець же ти. Попусти трохи мотузок.
— Це ж для вашої пользи, — заспокоїв Федір.
— Найшов пользу. Від такої пользи дуба можна дати.
— Не дасте — баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?
— За який там могорич! — образився мельник. — Треба ж хоч чим-небудь допомогти своїм людям... В'яжи ти, скоріше.
Коли Дмитро підхопив третій мішок на плечі, у дверях млина, наче в рамі, стала ставна молодиця. Блискучі очі горіли на її блідому обличчі.
— Дмитре! Дмитре Тимофійовичу!.. — ступила крок уперед, простягла руки і зразу ж безвільно опустила їх.
— Марто! — не вірячи собі, скидає мішок із плечей і випростується рвучко, всім тілом.
Пам'ять в одну мить освітила той затьмарений світ, перенесла в таке близьке й таке далеке рідне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохід; проте і в наймиліших споминах таїться підсвідома тривога, як у південь тінь біля корневища дерева.

читати