Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

своєю владою і закругленою, перетиканою колючками лихих натяків мовою. — Ну, что ти розприндилась? За вчорашнім днем жалкуєш? Не совітую. Краще мотнись до хати і видумай що-небудь чоловікові. І то — обертайсь пропелером.
— Дуже просимо, пане поліцаю, до хати, — уїдливо запрошує Дарка.
— Пане старший поліцаю, — методично пояснює, копіюючи свого шефа,
— Просимо, просимо, пане старший поліцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.
— Як сипнячок? — вражено насторожується.
— Отак саме: Ніна хвора лежить. Підете?
— Сказилася стара! — сповзає самозадоволення з вузького обличчя поліцая, на ньому ворушаться тіні остраху і гидливості. Созоненко обережно задкує від жінок. — Так що, баби, не будемо сьогодні ми сватами... А мені, Марто, пізніше, коли Ніна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.
— Наше давно відговорилося.
— Гляди, чи все? — в голосі Ліфера натягуються ноти погрози.
— Усе!
— Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобі, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кісточка мотузочком тринадцять разів скрутиться, а потім трісне. — Злоба спустошує очі Созоненка.
— Щезни з пам'яті, — з такою тугою і ненавистю говорить, що поліцай обертається і скоріше прямує на вулицю. За ним покірно волочиться ще худіша тінь.
— З'їв! — злорадісно кидає тітка Дарка. — Слизняк, перевертень паскудний... Я й налякала його — десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.
— Ви й мене спочатку, поки не зрозуміла, налякали... І не вхопило ніщо такого паразита.
— Марто Сафронівно! — на город влітає захекана розчервоніла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодиці, голову відхиляє назад і пильно дивиться на неї знизу вверх.
— Що, донечко? Що, маленька Горицвітко? — підіймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась підсвідома жіноча жалість і зітхання одночасно вириваються з грудей Марти, біля рота стрепенулися гіркі зморшки.
— Дідусь казали, щоб ви до нього прийшли, — переривчастим диханням зогріває її дівчинка. — Чого у вас сльози, Марто Сафронівно?
— То так, — провела рукою по надбрів'ї.
— Щось у вас болить? — з співчуттям дивляться на молодицю жалісливі оченята.
— Усе болить, донечко.
— Так і мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вік настав, — говорить підслуханими словами дорослих.
— Ох ти маленька, — мимоволі скорботно усміхається. — Про батька нічого не чути?
— Нічого, — хмурніє дівчинка і нахиляє голову.
На город згорбленими старцями наповзають тіні; на безвітрені левади налягають сині основи, сіють вони роси і той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напівживим корінням.
Іде Марта вулицями, обважнілими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.
В хаті Івана Тимофійовича вона зустрічається з Югиною. Аж застигла на порозі.
— Тато чекає вас, Марто Сафронівно, — ясно привіталась Югина і повела молодицю до кімнати, сповненої тоскним повівом ліків та перегрітої крові.
— От і добре, що ти прийшла, — стомлено промовив Іван Тимофійович. — Сідай. Розказуй, як живеш.
— Хіба ми тепер живемо? — махнула рукою.
— Розгубилася?
— Розгубилася, Іване Тимофійовичу, — призналася щиросердно і зітхнула.
— Боїшся фашистів?
— Боюсь, — відповіла поволі, з болем. — І не знаю — чи страшніші, чи гидкіші вони мені.
— Гидкіші, — обізвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.
— Напевно, так, — погодилась. — Він, фашист, за клямку візьметься — так ти її, наче зачумлену, кілька разів окропом шпариш.
— Окропом не тільки треба клямку шпарити, — заблищав .погляд Івана Тимофійовича. — А почуття ляку повинно, Марто, якнайскоріше згинути у наших людей. Фашисти — злодії, вони страхом свій страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнуті тили, тоді ворог буде приймати за міну навіть фуркіт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Ліси наші уже партизанськими стають.
— Хай стають на радість нам.
— Одне діло, Марто, треба зробити, добре діло, але небезпечне. Не побоїшся?
— За своє життя я не тривожуся, Іване Тимофійовичу... Кажіть, — відповіла твердо.
— Може подумаєш?
— Коли ви говорите — значить продумано це. Добре діло є добрим ділом. Правда, Югино?
— Правда, Марто.
— Хочу ввірити тобі життя людське. Будеш за пораненими бійцями доглядати. Це діло наче по знаку тобі? — пильно подивився на молодицю.
— По знаку, — зашарілась.
Югина доброзичливо усміхнулася Марті і вийшла у ванькир.
— Продовжуватимеш медицинську роботу?
— Хоч не смійтеся з цієї медицинської роботи... Продовжуватиму, наскільки зможу. Лише медикаментів ніяких нема.
— З полотна наробимо бинтів, для промивки ран дістанемо перваку, зілля різного Марійка принесе, а далі щось придумаємо.
— Добрий вечір, Марто



Партнери