Завантажити

служитиму. Хіба я не шукав партизанів?
— Мені таких перевозчиків не треба.
— Дядьку, візьміть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
— Товаришу, а може з хлопця щось вийде? — торкається його руки лейтенант.
Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом і рухливими округлими плямами.
— Дякуй червоному командирові. Він тебе, поганця, пожалів.
Федір зніяковіло кланяється лейтенантові.
— Будемо знайомі. Бригадир Дмитро Горицвіт, — впритул підходить до лейтенанта.
— Лейтенант Сава Тур.
— Куди ж тепер думаєш?
— До вас партизанити. Куди ж інакше.
— Член партії?
— Комуніст.
— Гаразд, — повеселішав Дмитро. — Будеш у нашому загоні комісаром. Тобі командиром годилося б, так я непартійний.
— А де ж ваш загін?
— Загін? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться...
— І це всі?
— Усі.
— Он як, — беззвучно сміється Тур, і його підбите око нервово здригається.
— Нічого, одна зернина дає жменю зерна, — впевнено говорить Дмитро і собі посміхається. — Серед людей не залишимось без людей, — хай лише почують про добрі діла.
Другої ночі, залишивши на Городищі Тура і Федора Черевика, він поскакав на пасіку, щоб дістати харчів і всякого інструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.
Пустив буланого на галяву, а сам швидко і тихо пішов на пасіку.
Бліде місячне сяйво освітило довгі ряди вуликів; м'яким синюватим світлом переливалися стіни старої хати. Біля дуплянки під грушею щось заворушилось, і Дмитро сторожко відскочив у тінь, схопившись за автомат.
— Дмитре Тимофійовичу, це ти? — вийшов назустріч Марко Григорович.
Тільки тепер помітив Дмитро, як за останній час подався старий пасічник. Глибокими тінями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямі плечі, тремтливою стала хода.
— Надокучив я вам, Марку Григоровичу.
— І не смій такого казати. Щоб і словом не обмовився мені, — постукав палицею по землі. — Чи ти думаєш — мені два віки жити треба?.. Находився по зеленій землі, пожив між людьми, дітей виростив — пора і честь знати. А спом'яне хто з людей після смерті добрим словом — для старого й це добре. Ми люди прості, — і зітхнув. — За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дівчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матері росла — сам доглядав, тому й найбільше впам'ятку.
— Славна дівчина.
— Славна, — зрадів Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. — Вісім років їй було, а вона вже по господарству, як господиня, порається. Горщик не підійме до припічка, так приставляє ослінчика, потім вилазить сама на ослінчик і ставить у піч. І уроки, бувало, виучить, і їсти наварить, і мені на пасіці помагає. Проворна дівчина була.
Сіли на колоді, помовчали. Знову десь у кущах заспівав молодий соловей.
«Осінь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищі».
Хитнувся місяць над деревами, мальками скинулись роси.
— Засну, і зразу ж прокинусь, — здається, іде моя Соломія до мене. Вийду їй назустріч, а ніде нікого, тільки дерево шумить і печалиться.
«Чому ж дерево печалиться?.. Осінь, війна. Людям і лісам тепер найбільше дісталося... Хто ж то чорніє на дорозі? Їй-право, Соломія», — підсвідомий поштовх виводить його з напівсну, і Дмитро довго не може зрозуміти, де він і що з ним.
— Ходімо, Дмитре Тимофійовичу, до хати. Заснеш часину, другу.
— Ходімо. Так спати хочеться, — признався, позіхаючи. — За дві ночі може години три відпочив.
— Хоч вдалось що-небудь зробити?
— Не без того.
— От дурна голова! — вдарив себе рукою по лобі Марко Григорович. — Я й забувся, що приходив до мене на пасіку мій одноліток — дід Хмара, Денис Вікторович. Ти ж знаєш його?
— Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кількох парубків, поздіймав з них кашкети, руками підняв біля острішків верх чиєїсь хати і вклав їх в замок.
— Він самий, він самий. Бити парубків не хотів — одним кулаком убив би, то так позбиткувавсь над ними. Він трьох фашистів убив, а тепер партизанів шукає. Бабу його, все господарство — вогнем пустили. Спалили. Прийми його, Дмитре Тимофійовичу, до себе. Кріпко лютий чоловік став. Битиме ворога, як траву коситиме.
— Чого ж, хай приходить, нам такі потрібні, — погодився Дмитро, зачиняючи сінешні двері і широко вбираючи грудьми медовий настій лісових яблук.
— Оце й добре, — закивав головою Марко Григорович, — я йому сказав, щоб до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?
— Спасибі. От харчів у вас трохи візьму. Розживемося — віддам. Сокиру, пилку треба нам.
— Що, будуватись думаєш?
— Еіе.
— Муки вам треба?
— Аякже.
— В Майдані Петриківському вже млин працює, німцям пшеницю меле, а дядькам мельник хіба що крадькома який пуд передере.

читати