Завантажити

зірочкою на лобі.
На вулиці його підозріло перепиняє високий синьоносий поліцай. Мружачи очі, уважно вислухує Дмитра і потім коротко кидає:
— Документи є?
— Аякже, божий чоловіче. Паспорт є, справки є. Хіба ж я що — безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тільки нема. Такий дереш був, із зірочкою на лобі, ну прямо тобі вилитий красавець. Жизнь мою піддержував, бо я в колгосп не писався... Оце в фурманку, бувало, як поїду... — і сам дивується, де в нього беруться слова.
«Ох, і дурний же дядько», — дивиться поліцай на оброслого кучерявим золотистим волоссям чолов'ягу. Перевіряє паспорт, довідки і насмішкувато копилить губи:
— З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Від старости треба справку мати.
— Від старости? Варчука? Та він же мені родич. Я його своїм дерешем не раз у район відвозив. Оце одного разу купили півлітра, дістали рибки, ну й хильнули...
— Іди вже шукай свого дереша. Ти, десь, і зараз хильнув, — сміється зверхньою начальницькою усмішкою поліцай.
Дійшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.
На майдані, обсадженому з чотирьох боків молодими тополями, він вперше в житті бачить невисоку свіжообстругану шибеницю. В страшній оправі нерухомо висять два чоловіки і жінка. Поволі, неначе ноги йому наливаються свинцем, Дмитро йде до шибениці.
Невдалік од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть чорнява жінка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодиці нема ні відчаю, ні сліз. Тільки німа скорбота, здавалось, навіки обвуглила її обличчя і всю, ніби вирізану з чорного каменя, постать. Підійшовши ближче до похиленої оправи, Дмитро несподівано заточився, і стогін вирвався з грудей.
3 шибениці над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя Віктора Сніженка. Високий лоб і щоки були вогкі від ранкової вільгості, а в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.
На тополі каркнув ворон, і Дмитро тільки тепер побачив, що на гілках, неначе головешки, неспокійно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами старі попелясті коміри-надгруддя.
Дмитро кидає оброть посеред майдану і швидко, наскільки дозволяє йому поранена нога, іде назад у ліси.
Здивований поліцай провів його очима, але на своє щастя не перепинив, бо тепер у сліпій люті Дмитро руками задушив би його.
«Може прийдеться самому, на свій розсуд і риск діяти. Так завжди почувай, що тебе вся земля, наші люди, партія підтримують», — згадав слова Кошового...
Ні, він, Дмитро, не відрізана скибка.
 
* * *
— Марку Григоровичу, а ніде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик — ненадійна штука.
— Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо інакше — смертна кара.
— Всю знесли?
— Який там чорт. Десять шкур із колгоспника здіймеш — не принесе, коли знає, що ніхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не принесе. Люди знають ціну зброї.
— Кому можна було б шепнути?
— Онука мого Степана спитаю. Він комсомолець, метикований хлопчак.
— Надійний?
— У нас нема ненадійних.
На третю ніч Марко Григорович прийшов із своїм онуком, чорнявим п'ятнадцятилітнім парубчаком. Степан з цікавістю дивився на Дмитра, але вигляд вдав підкреслено незалежний, гордовитий.
— Оце тобі наше наймолодше Синичиня, — посміхнувся Марко Григорович.
— Це не синиця, а сокіл!.. Знаєш, чого тебе покликано?
— Знаю, — коротко відповів парубчак.
— Зброя є?
— Зброя? — подивився широко і допитливо. — Дивлячись для чого.
— Як для чого? — не зрозумів спочатку Дмитро.
— Як на добре діло, є.
— Ти бачив, який він?
— А ти що під добрим ділом розумієш? — почав пильніше оглядати невелику насторожену постать.
— А ви що? — не піддавався парубчак.
— Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра Тимофійовича? — обурився Марко Григорович.
— Таке життя, діду. Нічого не поробиш, — відповів розважливо, але голос подобрішав, забриніли нотки приязні.
— Ти скільки класів закінчив? — несподівано повернув Дмитро розмову на інше.
— Вісім. Я на рік раніше почав ходити до школи, — незрозуміло звигнув плечима.
— А на кого хотів вивчитись?
— На агронома-селекціонера.
— Тепер що робиш?
— Фурманом Созоненко призначив, — раптом озлобився парубчак. — Учора не поїхав — палиць нахватався.
— А чого ж нової власті не слухаєш? — глузливо усміхнувся.
— Кінський кізяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! — як вітром здуло всю повагу з хлопця.
— От щоб її за ноги та у воду — зброя потрібна. Ти її сам збирав?
— Ні, з Олександром Петровичем по всіх усюдах нишпорили. Ще рана з ніг валить чоловіка, а він — де які яри, де які побоїща — все обходив. Одного разу в лісах покаліченого «станкача» знайшли. З усіх боків оглянув його Олександр Петрович,

читати