Завантажити

позітхав, побідкався, що несправний кулемет, і каже мені:
— Прихватимо на всякий випадок?
— Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.
— Е, ти не кажи. В господарстві і мотузочок згодиться. Гляди, ще десь знайдемо подібну штуковину — і з двох кулеметів такий тобі вийде гібрид, що фашистам у печінках і закрутить, і заколе, і запече. Ти це по молодості занадто щедрий, бо на готовенькому ріс, розбестився. Пожалій, Степане, зброю один раз, то вона тебе сім раз пожаліє. Ну, потягли.
Бездоріжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу. весь бинт на голові Олександра Петровича почервонів, аж розпух; кров із потом зливається, а чоловік навіть не витирає її.
— Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, — мало не плачу з жалості.
— Як покиньмо!? — обурився. — В тебе арсенал, чи що, в запасі є. А коли ти така тонкослізка, — я й сам як-небудь упораюся. Він крові злякався. Щo це за лікар, який крові боїться.
— Так я ж не лікар.
— Тепер ми всі ті лікарі, які хірургами звуться, — нечисть вирізуємо. Зрозуміло чи ні? Ну, тоді берися за станок і помаленьку, помаленьку, а пішли.
Притаскали ми таки цей кулемет, змазали і заховали не знати для чого... Що вам треба?
— А що в тебе є?
— У мене? — зам'явся і покосився на діда.
— Говори, говори вже, нічого ховатися, всі ви од старших криєтесь. Наче вони нічого не розуміють.
— Автомат є. Радянський.
— Іще що?
— Автомат німецький, але без касети.
— Іще?
— Гвинтівка, три гранати.
— Іще?
— Пістолет. Але це для мене.
— Іще?
— Кулемет ручний, Дегтярьова. Тільки негодящий він — осколками вщент побитий. Притаскав на всякий випадок.
— Ох ти чортова личина. І нічого німцям не здав?
— Дулю я їм здам, — зашипів парубчак.
— А в тебе гармати нема? — ледве стримуючи сміх, любовно оглядає парубчака.
— Нема. Чого вже нема, так нема, — пожалкував Степан, не помічаючи доброї насмішки Дмитра, а потім байдуже додав: — На біса вона здалася? Велика дуже. З нею нам не возитись.
— Кому ж це — нам?
— Ну, мені та вам, — відповів так, начеб він уже був помічником Дмитра.
— Ну й молодець ти, — розчулився Дмитро. — Справжній орел.
— Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофійовичу?
— Автомат і пару гранат.
— Який автомат? Німецький чи наш?
— Наш, радянський...
 
* * *
Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не відходячи, безпросвітне горе. А то хоч і лежало воно, як камінь на душі, проте були різні турботи і навіть радість пробивалась. Найбільша ж — він знову міг вільно ходити, бігати, повзти; він знову був господарем свого міцного тіла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
— Спасибі, Марку Григоровичу, вилікували, — збираючись в дорогу, щиро подякував.
— Ет, є за що там дякувати. — Провів до сіней Дмитра, обняв. — Бережи себе, Дмитре Тимофійовичу, на велике діло ідеш. Хай таланить тобі. А бережися кріпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там шкода? Тобі ж тільки жити між людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її, як стримують коня вудилами. Бо охмілієш десь — горя свого не впильнуєш. Ти так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути. Світанком приходь.
Тремтіли старечі руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя зеленкувата сивина. Іще ступив кілька кроків за ним старий і зупинився, щось тихо шепочучи про себе...
Ніч тепла і тиха. Низькі хмари пропливають над деревами, то брудночорні, то темносизі, зрідка з-під них сполоханим птахом зірветься вітерець і притихне, зітхаючи, неначе людина уві сні. На узліссі посвітлішало. Поля після дощу підіпріли, розбухли, і чоботи, підминаючи стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тільки вуха — все тіло ловило найменший звук, а очі (може то йому і ввижалось від напруги, а може підказувала пам'ять) бачили над вибалком кущі калини, що неясною смугою відділяли землю від неба.
Чому він зараз обрав Великий шлях? Він і сам не відповів би. Може тому, що де б Дмитро не знаходився, рідна велична дорога незмінно жила з ним, в уяві, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле і майбутнє; вона мала своє місце, значиме і важливе в його серці. Може тому, що підсвідома думка підказувала: тут його не може ждати Невдача, — тут він кожну билинку знає; багаторічна історія і щорічна карта полів до найменшої рисочки щільно лежить в його пам'яті. Отож і перший виліт треба починати, як починає птиця, — з рідного гнізда.
По зміцнілому переборі вітерця він чує, як гомонить шлях. І чуття Дмитра роздвоюється: знає, що скрізь блукає чужинець, і не може уявити своєї землі, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху, оскверненого фашистами. Може то сон? Може тільки приснилось, що ворог топче його край?
А за селом на перехресті раз по раз засвітить машина, вдарить блідим віялом і мчить

читати