Завантажити

невисоких колючих кущів синіють дрібні тернини, оповиті темносизим пилком. Пахне почорнілий висохлий глід і, як дятел, тукають, зриваючись з замшілих дерев, тугі, з краплинками ледве помітного ластовиння, Кислиці. Хруснув під ногою жолудь — рясно лежали вони під дубом, продовгуваті і відточені, на диво схожі на набої до автомата.
«Понадився глек воду носити, — насміхався з себе Дмитро, згадуючи вчорашнє. — Думалось, що фашист настільки дурний, що десь щастя завалялось, що не лежиш без задніх ніг на холодній ріллі. Думав, думав, мудрував, мудрував — і вимудрував... Ні, коли хочеш боротися з ворогом — ширший захоплюй покіс, поле захоплюй...»
Далеко, далеко заскрипіла підвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з липами перемежовуються старі велетні-дуби; на ровах зеленими човниками поблискують листи конвалії; темніють круги чебрецю, парасольки переквітлого тмину.
За деревами пробурчала машина, приглушила скрип коліс, і знову курликання коліс вплітається в насторожену тишу лісового супокою. На парокінному возі сидять двоє поліцаїв, а біля них лежить нерухома постать в зеленому.
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана,
А за ту-ую сми-итану,
Ці-ілував я Ти-итяну.
Ікає, похитуючись на возі, розімлілий від горілки поліцай і б'є себе підборіддям по запалих кістлявих грудях.
— Демиде, в тебе горілки нема?
— Пішов ти к чорту, — огризається Демид, тримаючи гвинтівку в руках. — Ти за лісом краще дивися.
— Чого мені за лісом дивитися? Чого я в лісі не бачив? А в тебе, Федько, нічого нема? — звертається до фурмана, молодого парубка.
— Нема, — понуро обертається той і важко зітхає, його юне обличчя аж посіріло від внутрішнього болю і жалю.
— Ну і чорт з вами. Приїду в крайс — там загуляю...
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана...
— Руки вгору, чорти! — вискакує на рів, націляючись автоматом на Демида.
Той кидає гвинтівку на землю і, бліднучи, наче крейда, високо підіймає руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нічого не може второпати. Візник кинув віжки під ноги коням і теж витягає руки, великі, чорні.
— Я кому сказав руки вгору?! — скаженіє Дмитро. — Ставайте рядом! Кого везете?
З воза підводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими губами. Невідомий з стогоном падає обличчям на солому.
— Ану прав, хлопче, в ліс. Та швидко крутись мені. А ви за возом, — звертається до поліцаїв, косуючи очима по шляху.
Федір метушиться між кіньми, що заступили віжки, потім прямує в дубину; мовчки за возом з піднятими руками ідуть поліцаї, і знову над полудрабком підводиться закривавлена голова.
«Молоді, здорові, бикам в'язи скрутили б, а вони — в поліцію служити! Корінці куркульські! Запроданці!» — ледве стримує себе, щоб не випустити чергу.
— Кого везете?
— Лейтенанта, — тверезіє п'яний поліцай, і його чорні очі різко виділяються на сірому обличчі з тонким загостреним носом.
— Розв'яжи, хлопче, командира.
Федір кидається до воза, і через хвилину, болісно кривлячись, невисокий чоловік підходить до Дмитра.
— Хто вас бив? Обоє?
— Обоє, — не дивлячись на поліцаїв, відповідає лейтенант. Дмитро підкинув автомат.
— Дядьку, за що ж мене? Я ж... Я... — судорога перекривлює тонкі риси протвереженого обличчя, що з білого стає жовтим і починає парувати.
— За те падлюко, що в поліцію пішов, за те, що руку на радянських людей підняв, — кривлячи рота, рубає Дмитро.
— Не вбивайте їх, — благає візник.
— Чому?
— Тоді мене поліція закатує, життя не буде.
— Я ще подумаю, чи буде тобі життя, чи ні, — загрозливо блиснув очима. — За скільки найнявся людей на той світ перевозити? Помічником смерті хочеш бути?
— Мене ж заставили.
— Не вірю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили... Хліб ти чий до цього часу їв? Німецький? — націлюється на поліцаїв.
— Дядьку! Не губіть мене. Я ж українець, — заклацали зуби в Демида.
— Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак німецької повії! Ти!.. — і люто розряджує автомат.
Із хрипом падає незграбна довга постать у вогку лісову тінь, а її наздоганяє друга, менша... Мертві сльози боягуза бризнули з побілілих очей Демида і розтіклись по жовтозеленій обм'якшеній шкурі, не торкнувшись ні однією краплиною ранкової землі.
Злякано застиг біля коней молодий візник.
— Скидай штани, песький син! Швидко мені! — звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
— Дядьку!.. — благає хлопець.
— Нічого, нічого! І голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дівчина, почервоніє за тебе — і в очі плюне.
— Хоч труси оставте! — навертаються сльози.
— Я тебе оставлю. Не боявся грішну душу показувати, так тепер грішним тілом посвіти.
— Ні, не буду скидати! — раптом рішуче хлопець застібає ґудзики. — Як хочете — вбийте або до себе прийміть. Вірою

читати