Завантажити

пояснював кожному, як треба діяти біля в'язниці під час всяких несподіванок. Начальник штабу сьогодні радів і хвилювався більше звичайного. То було півбіди, коли під час партизанського нападу хтось утікав з ворогів, а тепер така втеча підведе під шибеницю всіх ув'язнених... Та й що може бути відраднішим, аніж визволення рідних людей! І при одній згадці про це все серце Віктора Івановича наливалося незвичним трепетом. Навіть раз спіймав себе на тому, що якось само по собі прошепотілося: «Дорогі мої, незабутні...»
На околиці міста партизанів перепинив патруль.
— Стій! Пароль!
— Чота! — відповів поліцай.
— Щось вас більше за чоту, — завагався патруль, прикладаючи гвинтівку до плеча.
— Чи ти не пізнаєш нас, Григорію? — обізвався другий поліцай
— Пізнати-то пізнаю, але, придивляюся, вас менше виїжджало з міста, — заартачився патруль. В цей час владно обізвався Сніженко:
— Ти що, більма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.
— Так би й давно сказав... — не докінчив патруль: розвідницький кинджал з розмаху нахилив його до землі...
Чорними безформними контурами наростає другий поверх тюрми — першого не видно за глухою напівобваленою стіною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будівлю, перерізають дроти.
Віктор Іванович б'є прикладом у вузьку обковану хвіртку. Через деякий час по той бік стіни обізвався заспаний голос:
— Кого там нетерплячка мордує?
— Добрий день, як здоров'я Івана? — відповідає поліцай.
— Іван здоровий, — шабортить заслінка вовчка, і крізь кружатко скла проціджується жовтий пучок світла. — Це ти, Лаврухо?
— Та я, Климе.
— Знову привели свіжу партію?
— Атож.
— Багато?
— Хватить.
— І де їх дівати? Уже й сплять навстоячки, — відкриває хвіртку і сам засинає навіки.
Партизани насамперед кинулися на варту і до караульного приміщення. І як не старались, але без кількох пострілів не обійшлося.
— Знищили всіх, товаришу командире, — підбігає до Сніженка розгарячений боєм ординарець. Не знав хлопець, що партизанські руки не добралися до одного розводящого: той саме пішов до вбиральні, а коли почув на подвір'ї незвичний гомін, причаївся, мов пацюк.
Ключі, змайстровані партизанським ковалем, підходять до всіх камер. Люди з сміхом і сльозами кидаються до визволителів.
— Тихіше, тихіше, — порядкують ті.
— Вікторе! — з розмаху налітає на Сніженка рідний брат, перехоплює його руками.
— Вікторе Івановичу! — притуляється до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Івчанського колгоспу.
І завжди строгі очі Сніженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.
— Дорогі мої, — тисне руки знайомим та незнайомим людям і квапить їх за межі в'язниці...
Коли в темряві почали затихати кроки визволителів та визволених, очманілий від жаху розводящий вискочив зі своєї схованки і, стріляючи та репетуючи, щодуху побіг до військової комендатури...
Гітлерівці й поліцаї, посідавши на машини, наздогнали партизанів недалеко від лісу. Сніженко з кількома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених і загін, даючи їм можливість дійти до узлісся. Начальник штабу зразу ж перехоплює дорогу, виставляє біля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, уміло примостився біля ручника, потіснивши на кротовище другий номер.
На світанкову путь згустками темноти напливають машини.
— Тра-та-та-та... — захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет.
Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.
— Тра та-та, — коротка черга по кабіні і знову — довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влітає в кювет, перекидається.
Град свинцю зразу ж скошує і тернину і кулеметника. Другий номер, для чогось підводячи вгору поранене плече, витаскує кулемет в поле, безпорадно дивиться на Сніженка. Той опускається на землю, і знову світання озвалося довгою чергою...
В долинці ще бурчать машини... Ось вискочив мотоцикл і застиг, як переляканий звірок.
Полем, пригинаючись, біжать чорні постаті. То там, то тут підіймаються ракети. Але чогось їхній відблиск стає суцільним, розпливчастим. Такого ще не було... Ручник, трясучись, мов у лихоманці, уперто виривається з обважнілих рук.
— Товаришу командире, ви поранені...
— Давай диск! — «Чого ж він мокрий?»
— Тра-та-та-та.
Падають якісь безформні плями. Напливають нові.
— Тра-та-та...
Над полем перехрещуються суцільні відблиски ракет, вони охоплюють землю різнобарвними водограями. І враз — темінь.
— Тра-та-та, — ще наздоганяє затьмарену свідомість відгомін наосліп пущеної черги.
 
* * *
Яскраве світло осліпило Сніженка. На нього з гарчанням кинулась вівчарка і, зупинена вигуком, затанцювала на задніх ногах.
Два дозорці в одностроях підвели Віктора Івановича до помосту. На помості за столом сидять начальник тюрми і шеф

читати