Завантажити

чистий бузковий шматочок спідньої сорочки.
«Це такі окруженці, що будь здоровий», — догадався Мороз, кружляючи навколо них, щоб іще вихопити якусь деталь. Навіть не поскупився поставити на стіл пляшку з самогоном. Зав'язалася по-селянському обережна, з недомовками, натяками і обхідними ходами розмова. Виявилося, що «окруженці» були з сусіднього району, до війни працювали бригадирами, а тепер дома їх ледве не арештували, от і шукають собі пристановища.
Панас Карпович довірливо похитував головою, підтакував і зрідка вставляв ухильні слівця; Варвару Григорівну ж так розжалобив сумовитий голосок білявого «солдатика», шо й сльоза заблищала на віях. А той ще більше старався, іноді уста його пересмикувалися по-заячому, надаючи обличчю вираз уболівання.
— Навіть з діточками не вспів до ладу попрощатися. Вони ж у мене. як весняний цвіт, біленькі обоє, очиці сині, дивись — не надивишся.
— Таке воно, різне і всяке, — невиразно мимрить Мороз. — Так що ви з рідного села тікаєте?
— Тікаємо, чоловіче добрий.
— Доводилося торік бувати у вашому колгоспі. Дивиліїся, який у вас буйний хміль росте.
— Хміль у нас до неба сягає...
«Як твоя брехня», — продовжує в думці Мороз. Усі сумніви щодо «окруженців» остаточно розвіялись.
— Кажуть, партизани у ваше село навідуються, — обережно випитує білявий.
— Було таке діло. Ніяк нема спокою людям.
Варвара Григорівна злісно блимнула поглядом на чоловіка:
— Чому ж ти на схід не поїхав, коли тобі спокою захотілося?
— А чого це я свої статки мав нізашо-ніпрощо покидати? Що, я їх за один день наживу? Чи може в тебе золоті і срібні гори на Уралі лежать?
— Краще золотих!
— От не знав.
— Не треба сперечатися, і так тепер життя гірше полину, — втихомирює подружжя полинялий пройдисвіт. — Багато партизанів було?
— Одні говорять — сотня, а інші в тисячу не вкладають, — хитрує старий.
— Тисяча?
— Не знаю, не знаю. За що купив — за те й продаю. Моє діло маленьке: десь бабахнуло, а ти, діду, пікіруй з печі в льох. Уже гулі, мов груші, обсіли голову. Дідько його знає, коли ці стрельбища затихнуть. В полі он картоплю треба копати...
— Ех, чоловіче добрий, аби нам якось зв'язатися з партизанами, бо стріне нагла смерть де-небудь на дорозі — наче й не жив на світі.
— Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би я вам, хлопці, таким чортовинням займатися. Війна — діло непевне і мінливе. Приставайте десь у прийми — і ніяка тобі гайка.
— Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збиваєш? — не витримала жінка.
— Нате й мої штани в жлукто, — сердиться Мороз — Ораторка! Це діло не твого розуму. Людям жити треба, а вона хоче, щоб діти батька не дочекалися. Так я думаю?
— Та воно трохи й не так, — аж наспівує білявий. — Битися треба.
— Ніякого в цьому інтересу не бачу. Партизани в село — німці та поліцаї з села, і навпаки. Б'ються, деруться, «ура» кричать, а я хочу заможного, культурного і нейтрального життя і не ховатися по льохах та ямах. Ні, хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як зрубають її, то вже повік не приросте. Подумай над цим.
— Ще й скільки думав. А може хтось є у вас, що знається з партизанами? Щоб поміг нам...
— Хто б це міг бути? — наморщив лоба Мороз.
— Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, — ласкаво просить білявий.
— Може хто з молодших? — підказує жінка і аж непокоїться, так хоче висловити свої догадки.
— А що ж, я про старих шкарбанів, які навіть з печі не пікірують, думаю? — обриває її чоловік. — І помовч ти хоч при людях... Кум Денис не того?..
— Хто його зна. Піди — підметки не прочовгаєш.
— Як воно? — запитує білявого.
— Підіть. Тільки обережно з ним, не налякайте. Попросіть, хай сюди прийде.
— І не подумає, бо чарки більше нема.
— А ви купіть. У мене є дещиця, — витягає новенькі гроші.
— Оце друге діло, — радіє старий, пильно розглядаючи чистенькі папірці, а жінка насуплюється.
Надворі погожа передосіння днина. Коливається виткане золотими прожилками повітря, на широкім пляжі городу вигріваються череваті гарбузи, далі, мов заміноване поле, — квадрат приземкуватої зеленоголової капусти. Чіпляючись за гудиння, Панас Карпович поспішає до центра села. Вибравши часинку, щоб його ніхто не побачив, захеканий і переляканий, вбігає на забур'янене подвір'я поліції.
— Куди прешся? — зупиняє вартовий.
— Попрешся, коли в хаті партизани товчуться.
— Партизани?! — блідне поліцай і влітає в дім. З будинку неохоче виходить старший поліцай, очі хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.
— Перелякався?
— А то ні? Вся середина колотиться і прямо розповзається, наче кисіль.
Поліцай сміється і стає у войовничу позу.
«Як би ти постояв, аби то справжні партизани були?» — прикидає Панас Карпович.
— Скільки ж їх у тебе?
—

читати