Завантажити

чує, де череп дав шпарини — на скронях і на лобі, а біля потилиці починає відвалюватися... А той нестихаючий гул — неначе в мозку буравлять бормашиною. І куди ж його відносить? Він летить у якусь далечінь, а там же ріка — хлюпіт доноситься. Із неї не вийти йому. З гулом падає на нього низька чорнота, придавлює... Холодно було, особливо терпли ноги...
Чорний тягар трохи одлягає від його тіла, тільки голову тисне. Шпарини далі розповзаються і сходяться нерівним кутом вище лоба. Він навіть бачить хвилясті, обпечені кров'ю лінії, чує, що від них тоншими корінцями розходяться інші... Темряву починають пронизувати червоні нитки, так, неначе ткаля недбало кинула гарячого шовку на чорний оксамит, а клубок розмотується, розмотується і все густіше і густіше тче своє кровно...
Потеплішало, і заколивався малиновий цвіт у заплющених очах; тільки ж темінь уже насторожилась за узголов'ям, важка і морозна... От і знову обвалилась. Проте ніби трохи легшою стала.
Григорій хоче вчепитися хоч за якийсь виступ думки, але все розповзається від нього: нема ні думок, ні спогадів. Одна млость, біль і темрява...
І несподівано очі йому ріже незвичайний колір — голубий. Чи то здалося? Ні, так воно і є. Розкинулося над ним недосяжне море, а він лише бачить найвище його кружатко. Щось ворухнулось на ньому і почало спадати розсипчастою золотою дугою, — начеб струмок пшениці сійнувся. І не встигла погаснути крута дуга, як ота остогидлива ковдра накинулася на нього...
Знову посвітлішало, темрява відійшла від узголов'я, і він уже знає: зараз почнуть снуватися над ним червоні нитки, потім потеплішає, — бо це одне нерозривно зв'язане з другим. Тільки отой біль розпирає потріскану голову, і вона не витримає — скільки ж можна їй терпіти! — розлетиться на шматки...
Голубінь, голубінь! А на ній снуються золоті павуки, натягують пряжу аж до самого неба. І нема пряжі — обірвалась. А море перехитується над ним, таке привітне, відрадне... Та це ж небо, зорі.
— Небо, зорі, — шепчуть розтріскані сухі уста, шепче розум, усе тіло.
— Прокинувся, Григорію? А я вже думав — дуба даси. «Що таке?» — не може зрозуміти, і щось знайоме чується йому. Він може б збагнув, що воно таке, але знову чорна куля нависає над ним.
— Це я, — хрипить із неї.
«Ще такого не було», — іде в небуття, але перед цим кріпне надія, що швидко він випливе з нього, скине з себе надокучливу темінь.
Нарешті прокидається од нестерпучого холоду. Здається, все тіло начинене грудками колючого льоду; місцями він розмерзається і стуленими потоками розриває напівмертві жили. Опираючись затерплими неслухняними руками в землю, Григорій хоче підвестись і не може.
— Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старість пригодиться, — чує веселий голос. Над ним схиляється, звужуючи радісні очі, Петро Федоренко.
— Це тти, Петтре? — заїкаючись, насилу ворушить язиком і з острахом прислухається, не пізнаючи свого одерев'янілого голосу. Щелепи його, здається, позростались, і ними ніяк не можна поворухнути.
— Дде ми?
— Їздили по безплатній командировці на той світ і знов повернулись на землю, бо не з святими жити, а фашистів бити нам випадає, — сміється Федоренко і по-змовницькому підморгує Григорієві.
Григорій був контужений і поранений в ногу. Федоренко тільки легко контужений.
— Діла наші не з веселих. Залишились далеко від своїх на землі, захопленій німцем. Та живі будемо — не помремо, — додав круте слівце. — Зараз нам треба переселитись на хутір. Вночі одна тітка приїде за нами.
— Якка тітка? — недовірливо поглянув на друга.
— Справжня людина. Мати, — споважнів Федоренко. — Ну, тримайсь за мене і поповземо трохи далі, бо вже сили моєї нема, кишки вивертуються від тяжкого духу.
Вночі, поскрипуючи, під'їхала підвода, і друзі, умостившись на сіні, поїхали на хутір до колгоспниці Мотрі Іванівні Євенок, матері двох червоноармійців. Доки доїхали до її двору, Григорій зовсім розклеївся, і довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.
— Горенько наше, — зітхала огрядна молодиця. — Може десь і мої так діточки пропадають.
— Не може такого бути, — безапеляційно доводив Федоренко. — У такої матері діти будуть живими і здоровими. — І уникав глибокого, з іскорками надії, погляду літньої жінки; чим він більше міг утішити її, та й неясну провину чув за собою, неначе був винен, що й досі ковалі кували в його голові.
Війна стороною обминула закинутий у лісі понад Бугом хутір, що всього мав п'ять дворів. Тільки двічі заскочили сюди німці; діловито кинулись за наполоханими свиньми, набили на ставку свійських качок та й подалися у безвість.
І хоч далеко закинутий хутір від битого шляху, і хоч не підім'яла його війна, — життя і тут неначе зупинилось. Ота настороженість, що кожної хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою. Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця ніч, наступний день. І тільки біля криниці

читати