Завантажити

на очах почало чорніти, розпухати, з корінням і верхами підноситися вгору. Ось неповоротко і тяжко підскочила гармата, піднімаючи вгору колеса, як піднімає полонений обважнілі руки.
— Скапустилась одна! — завзято гукнув механік-водій.
— Фрицнулась, — повчально поправив замковий Ібрагімов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, і обличчя Леоніда просвітліло, наче небезпека вже минула.
Переполовинені, приглушені, засліплені вогнем, димом і темінню розмеленої землі, заметушились обслуги поміж поріділим чагарником. Але якась сила знову прикувала їх до гармат, і тяжко заворушились, осідаючи, мертвотні чорні жерла, націлюючись на самохідку.
— Блямббб!
Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохідці снаряд, аж назад подалася вона, а з очей воїнів кількома потоками, вгору і вниз, посипались іскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонід і широко рукавом протер засліплені очі.
— Броню не розтрощило! — шаленою радістю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка.
— Не розщепило! — по звичці поправив товариша Ібрагімов.
— Зате ми їх зараз розщепимо, — кидає Леонід.
Гримнув вибух. Задвигтіли і врізалися в землю покорчені шматки третьої гармати, а скупчена обслуга четвертої, чорна, розкуйовджена, розвалюється і розтікається лісом.
Ряба самотня гармата, націлена на самохідку, вивірчує останні розріджені пасма диму.
«Ми тобі переломимо хребет», — тремтить злою усмішкою горде, напружене і потемніле від кіптяви обличчя Леоніда. Проте не забуває пильно стежити за лісом і полем.
Коли до гармати залишилися лічені метри, побачив, як од вузької лісової дороги почали одриватися на луг ворожі танки.
Самохідка розвернулась. Увесь стискаючись в єдину волю і силу, Леонід першим напав на залізні потвори, перед якими вже забушували темні, як осінні дуби, стовпи землі.
«Лукін підтримує. Зразу намацав ланцюг, — зрадів, обливаючись чорним масним потом... — Головний, тільки б головний продірявити...»
Полегшено зітхнув, коли осіла і зачадила димом машина, підбита Лукіним.
«А головний пре!»
Ось він розвернувся, націлюючись жерлами та більмами роздвоєних хрестів. Біля самих лінивців самохідки бризнула земля і тяжко загупала по броні.
«Я тобі націлюся, гаде фашистський», — летить уперед, забуваючи своє рішення — поменше зчеплюватися з танками.
Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, і він запалав, неначе купина смолистого дерева.
Самохідка Лукіна зриває гусеницю ще з однієї машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий міх траків, і закружляла на місці, вивірчуючи вогку землю.
Не витримавши двобічного вдару, танки, огризаючись, метнулися в ліси.
— Тікають, тікають! — радісно вигукнув Бойченко.
— Дряпають! — поправляє Ібрагімов. Самохідка, не вміщаючи веселого гомону, мчить до ріки. Не роздягаючись, кинувся Леонід у хвилі, шукаючи броду, а екіпаж почав закривати люки, жалюзі, підіймати вгору вихлопні труби. Незабаром, увесь, з голови до ніг, мокрий і заболочений, повертається Сергієнко назад.
— Риби ж у ріці, хлопці! Пройти не дає: так і валить із ніг. Бойченко, це по твоїй спеціальності — налови! Ото вечеря буде!
— Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна.
— Фрицатником тхне, — добавляє Ібрагімов. Загудів мотор. Щільно закрита машина влетіла у воду. До самого дна роздалася навпіл розбита річка, і екіпаж з радістю побачив, як до нього наближалися наші самохідки.
 
* * *
«Дорога моя Надіє, радість моя!
Недавно закінчився бій, і я знову дописую тобі листа. Вірю: він відшукає тебе... Що ж про себе? Твій білоголовий Льоня старається недаремно їсти солдатський хліб і дуже, дуже скучає за тобою. Оце щойно пройшов дощик, і лісова земля тепер пахне, як твої коси. Мій друг, старший лейтенант Лукін, уже насміхається з мене: «Тобі й дим самохідки пахне Надійчиними косами», а сам потай зітхає за своєю дівчиною...
От і експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; дивується, чому не відправляю листа. Він і не знає, що мені, як у пісні співається, можна надіслати тільки куди-небудь. Тому й тремтить мій лист у руці, як серце...»
— Льоню, тебе хазяїн викликає. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зі всіма деталями, ну і сам якось непомітно примазався до чужої слави. Вірніше, мене примазали, а я по м'якості характеру не заперечував: не люблю підіймати дискусії у воєнний час, — сміючись підійшов зібраний, осміхнений Сергій Лукін до Сергієнка. — О, ти знову посланіє Надійці строчиш? Вже в тебе скоро листи і в самохідці не вмістяться — доведеться на прицепах возити... Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потім синім олівцем, а закінчив червоним.
— Кольором перемоги!
 
XXVIII
Намучилась, нагорювалась, наробилася діла за свій вік Докія; спокійніше думалося на старості пожити, тішачи внучат та

читати