Завантажити

Тоді зразу ж сходіть до нього й передайте, що я не перечу проти поїздки листоноші Бородая в Жовнино на десять днів.
Захар Семенович миттю помчав до музею. Дмитро Іванович дав йому тридцять карбованців і сказав:
— Попадуться коштовні речі — купуйте, не скупіться, це для музею, для народу!
Частину коштів він дав срібними карбованцями.
— Може, в дорогу краще взяти паперові гроші, ніж срібні?
— Ні, голубе, навпаки: беріть більше срібних. Повірте мені: на них там кидаються, як бджоли на нектар.
І вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства.
У рідному селі його зустріли приязно. А коли дізнались, що він прибув купувати для музею старовинні речі, його охоче запрошували до хат, розглядали з ним одяг, взуття, яке з давніх часів лежало в скринях.
Захар Семенович пройшов добрий інструктаж у Яворницького, вміло розбирався в речах, відбирав найцінніші з них і складав собі в мішок. В одної старенької бабусі він побачив на покуті цікаву ікону грецького письма. Хотів був узяти в руки і детальніше роздивитися, але бабуся гримнула на нього:
— Не чіпай, то ікона давніх часів, пам'ять від батьків, не віддам, і не думай!
— Та у вас же таких ікон сила-силенна, продайте мені цю стареньку! — благав Бородай.— Ось вам карбованець,— і пошелестів кредиткою.
— Е-е-е! Хоч би путящі гроші давав, а то якийсь папірець,— невдоволено буркнула бабуся.
— А може, ось такого хочете! — повертів Бородай срібним карбованцем.
— Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу — не відчепишся! Наступного дня посланець ученого закінчив свої справи й повернувся до музею.
— Ну, козаче, з урожаєм вітати, чи як? — усміхаючись, спитав Яворницький.— Ану, викладайте з свого мішка!
Дмитро Іванович уважно розглядав кожну річ, прицмокував, схвально кивав головою. Особливо дякував своєму помічникові за ікону, яка виявилася рідкісним і цінним експонатом для музею. Бородай з честю склав іспита.
Іншого разу Яворницький умовився з начальником пошти, щоб листоношу пустив на два дні для дуже важливого діла. На цей раз Бородая відряджено по скарби в село Петриківку. Тут він дізнався, що в діда Івана Луценка лежать у клуні два сволоки з хати якогось запорозького козака. Про це свідчили вирізані літери на сволоках. Господар швидко поступився і майже за безцінь віддав їх для музею.
Бородай навантажив сволоки на підводу і волами Привіз їх до Катеринослава.
Після повернення з цієї подорожі Дмитро Іванович попередив Бородая, щоб він свою літню відпустку не гаяв без діла, а готувався в чергові мандри — в місця Запорозької Січі.
— Ви поїдете до легендарного краю — туди, де я не раз був, де сходив уздовж і впоперек, відвідав усі закутки, багато розшукав цінних речей запорожців. Ну, а поки що ось вам моя книга «Запорожье в остатках старины и преданиях народа». Візьміть і прочитайте. Вам буде легше розшукувати музейні речі, по які ви поїдете.
Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького видання 1888 року й загорнув її в газету. Він з величезною насолодою прочитав восьмирічне дослідження вченого, побачив, з якою любов'ю і захопленням Дмитро Іванович розшукував у старих людей стародавні пам'ятки. В книзі було записано, в якого діда чи баби і що саме зберігається. Отже, посланцеві лишалося пройтись слідами Яворницького, зібрати речі й доставити їх у музей.
Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, виїхав у Нікополь. Там він знайшов у Оксани Панченко рублену хату, яка належала колись запорозькій старшині. На сосновому сволоці був напис, який свідчив, що цей будинок зробили 1751 року курінні козаки Онуфрій та Гаврило. Сволок і одвірки цієї хати стояли колись у запорозькому курені.
Розпитуючи дідів про запорозьку старовину, Бородай пішов селом на дальші розшуки. У дворі купчихи Ганни Гончарової він побачив справжній запорозький курінь, рублений з дерева. Він мав довжину десять аршин, а ширину — п'ять. Цей курінь мав двоє дверей з різьбленими одвірками, пофарбованими в зелений та червоний кольори. На одному одвірку був вирізаний такий напис: «1763 года июня 6 д. построин курень пол...»
У цієї ж таки господині Бородай придбав для музею два видовбані з дерева коряки (миски), з яких запорожці їли саламаху.
Закінчивши свої діла в Нікополі, Бородай помандрував у село Капулівку, вклонився могилі Івана Сірка, а потім пішов шукати старих дідів.
Йому сказали, що в діда Івана Батиченка зберігаються запорозькі речі, й Бородай одразу ж поспішив до нього. У дворі, під повіткою, сидів старий дід в широких полотняних штанях і солом'яному брилі.
— Здоровенькі були, дідуню!
Драстуй! Що скажеш, добрий чоловіче?
— Чув я, що у вас е запорозькі речі — шаблюка й гаківниця. Чи правду люди кажуть, чи, може, жартують?
— Мабуть, правду. А навіщо вам ці штуки? — насторожено спитав дід.
— Для музею збираю. Яворницький мене послав, щоб зібрати козацьку старовину.

читати