Завантажити

не вмре, не загине.
Т. Г. Шевченко
Українська пісня! То замріяно-журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвінка, мов той струмочок весняний, то гнівна, як розбурханий Дніпро. Хто її не любить! Але, мабуть, ніхто так не кохався в ній, як Дмитро Іванович.
Особливо його серцю були милі старовинні козацькі пісні, і коли Дмитро Іванович дізнавався, що в якомусь бодай найвіддаленішому селі є старий дід чи кобзар, який знає не відомі ще йому пісні, він негайно вирушав до нього.
У пошуках пісенного фольклору, так само як і музейних скарбів, він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харьківщини й Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував на Київщині та Чернігівщині.
Нелегкими були ці пошуки, доводилося багато в чому собі відмовляти, а то й лишатися без копійки в кишені, але пісня вела все далі й далі.
Дмитро Іванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарів, пастухів, старих селян. Він вважав за найкраще робити записи пісень та історичних дум з уст народних. Але ще краще, казав він, коли пісню одразу записати й на голос. Тоді вона зберігає свій національний колорит, свою неповторну чарівність.
Дмитро Іванович, бувало, запише пісню на голос, а потім і сам кілька разів проспіває, щоб добре запам'ятати мелодію, зберегти всі нюанси пісні такими, якими почув од співака.
В своєму житті він часто зустрічав людей, які не могли передати пісню словами: «Проказати — не прокажу, а проспівати, то доведу», їм краще вдавалося відтворити пісенну красу на голос, коли її проспівають. Траплялося й таке: запише якусь пісню зі слів, а коли виконавець співає її, деякі слова замінює. Тоді в записній книжечці з'являлося два, а то й три варіанти однієї і тієї ж пісні.
За своє життя Дмитро Іванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилаті вислови, прислів'я, пісні.
Його дуже сердило, коли він чув зіпсовану пісню, в яку вскочили слова, що засмічували й перекручували її зміст. Тоді вчений вдавався до старих людей, сивоусих бандуристів, літніх пастухів і отак добирався до чистих, незамулених джерел народної творчості.
Дуже боляче реагував Дмитро Іванович на те, коди хто-небудь із селян виконував пісні «без смаку, без складу і без ладу», а намагався співати рідні пісні «по-панському».
В таких випадках Дмитро Іванович клав перо й просив співака:
— Ти мені, козаче, заспівай старовинної — чумацької або козацької, такої, щоб аж за серце взяло.
Коли таке прохання дивувало співака, Дмитро Іванович підказував йому:
— А ви, голубчику, чули таку пісню:
 
Ой не знав, не знав козак Супрун,
Як славоньки зажити,
Зібрав військо славне
Запорозьке Та й пішов він орду бити.
 
— Чув, та забув на голос.
— Тоді слухайте — я заспіваю.
І він співав, та ще так, що в того «голубчика» аж сльози виступали на очах. Слухав він і думав: «От тобі й пан, а співає по-нашому, по-мужицькому!» І серце відгукнулося саме тією піснею, по яку приїхав «пан у капелюсі».
Ось так рядок за рядком, строфу за строфою і збирав Яворницький невмирущі скарби народної творчості. А 1906 року він видав у Катеринославі збірку «Малоросійські народні пісні», до якої ввійшло понад 800 пісень та історичних дум.
Аналізуючи зібрані перлини, професор Яворницький помітив, що найбільше збереглося українських пісень на Полтавщині. Полтавські наймити йшли на заробітки в Таврію, на Катеринославщину, Харківщину і довгими та курними шляхами несли з собою рідні пісні, сповнені смутку й гіркоти. Ці пісні переходили з роду в рід, тужливо линули над степовим безмежжям.
Зібрані скарби Яворницький розподілив на колядки й Щедрівки, веснянки та гулянки, пісні, що відображали щасливе й нещасливе кохання, пісні з родинного життя, весільні й колискові, пісні, що характеризують економічне життя людей, пісні історичні, сатиричні, жартівливі.
В багатьох із них оспівується боротьба проти соціального і національного гноблення, кріпацтва, бідування наймитів, чумаків... У цих піснях вчувається відгомін віків.
Записані пісні від людей різного віку, стану й фаху, От, скажімо, під однією з щедрівок читаємо позначку;
«С. Черевки, Полтавської губ., Миргор. повіту, с-ка Палажка Цапченкова, 17 р. 1904 р.».
До деяких пісень автор збірки дав пояснення, з якої нагоди і для кого ця пісня співалася. Так, після короткого тексту:
 
А в пана, пана
Собака п'яна,
Лежить на санях
В червоних штанях,
І люльку курить,
Та й пана дурить,—
 
записано: «Хутір Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина, 4 роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рік».
Перед розділом «Веснянки» Дмитро Іванович робить таку коротеньку передмову: «Ці пісні співають з того дня, як почне кувати зозуля, і аж до самого Петра, цебто 27 червня».
Багато

читати