Завантажити

всяку всячину. Не пожалкуєте.
— Коли так — з радістю поїду.
Приїхали. Зайшли в будинок. Яворницький познайомився з господарем. Іменинник від радості не знав, де посадовити гостя. Він заметушився по хаті, ввічливо запрошував до світлиці. Дмитро Іванович придивився до Скиби. Це був здоровий, силенний чоловік, бас його лунав, як ієрихонська труба. Дмитро Іванович кинув очима на стіни, помітив картину, на якій було зображено Тараса Бульбу з синами. Історик відразу ж зрозумів, що потрапив сюди недаремно. А коли звернувся до нього по-українськи, то почув у відповідь чисту рідну мову. Це ще більше зближувало вченого з господарем будинку.
— А чому це у вас тут запорожці? — поцікавився гість.
— Як чому? Я сам запорозького роду, то й шаную запорожців. Мій прапрадід служив дяком у Покровському, де була запорозька церква.
— Цікаво, дуже цікаво. Тільки ж, наскільки мені відомо, запорозькі попи були схожі на козаків, а ви обросли бородою та вусами, неначе старий пеньок мохом. Чи годиться так?
Всі чмихнули від такого трохи сміливого жарту. Сміявся і Скиба.
— Воно майже й не годиться, та вже так заведено, що той не піп, хто без бороди та довгого волосся на голові. Так вже повелось.
Стіл вже було накрито. В центрі, на золотому тарелі, лежала засмажена індичка. Сомкін вибрав момент, коли господар — отець Іван — вийшов до сусідньої кімнати, шепнув Яворницькому:
— Подивіться на отой таріль,— давня штука! Дмитро Іванович повагом підійшов і, нібито нюхаючи індичку, уважно обдивився золотий таріль. На ньому був напис: «Року божого 1770».
— Ну, що ви, професоре, там побачили?
— Те, чого шукав. Для історії — це знахідка. Ви мені тепер допоможіть оцю штуку забрати для музею.
— Постараюсь. Тільки знайте, що це майже неможливо. Коли вже трохи випили, проголосили тост за здоров'я іменинника, Дмитро Іванович підсів поближче до Скиби і почав з ним розмову. Мовляв, не всі люди усвідомлюють велике значення музею для розвитку культури.
— У мене тут, здається, немає таких речей, які підійшли б для музею,— ухильно сказав Скиба.
— Як немає! А ось цей таріль!
— Ви жартуєте, Дмитре Івановичу. Це ж родова річ, вона з покоління в покоління переходить. Ні, я ніколи цього тареля не винесу з хати, нікому не віддам ні за які гроші!
— Гм, чому ж це так категорично?
— А тому, що коли віддам таріль, то на цьому весь наш рід обірветься. Отакий у нас заповіт предків. Тим-то бережу його, як родову святиню, як золото.
— Ви кажете, що зберігаєте, як золото. А я вбачаю цінність не в золоті, а в історії цього тареля. Розумієте, він має бути здобутком громадськості, в музеї для нього місце, а не тут.
Піп Скиба стояв на своєму і нізащо не погоджувався. Не допомогли ніякі умовляння.
Після добрячої вечері, під час якої священики охоче припадали до чарки, всі лягли спати. Не спалося лише Яворницькому. Йому не давав спокою знайдений скарб. Ще до схід сонця він підвівся з свого ліжка, взяв таріль, вийшов з будинку, звелів негайно запрягти тарантаса.
В Катеринославі, не заїжджаючи до музею, він попрямував до редакції місцевої газети. Редактор ласкаво зустрів професора, запросив сісти і спитав його:
— Щось цікаве принесли нам, Дмитре Івановичу, показуйте. Може, про запорожців якусь статтю написали?
— Майже вгадали. Мова й справді про запорожців. Тут ось в чому справа. Я привіз показати вам запорозький таріль. Його довго зберігав сільський священик Іван Скиба. А ось зараз він розщедрився і подарував цю річ для нашого музею. Але Скиба дуже просив, щоб про це вся єпархія знала.
Редактор взяв таріль, помилувався ним і поздоровив Дмитра Івановича з таким коштовним історичним здобутком.
— Так що ж ви хочете, Дмитре Івановичу?
— Піп Скиба дуже просив, щоб у газеті помістили об'яву у формі подяки. Мовляв, запорозький таріль подаровано для музею за бажанням його власника.
— Ну що ж, це можна.
Другого дня в газеті появилась невеличка інформація про те, що священик Іван Скиба подарував музею запорозький таріль, за що дирекція музею і вся громадськість міста висловлюють йому щиру подяку.
Дмитро Іванович підійшов до газетного кіоска, придбав кілька примірників свіжої газети і відразу ж попрямував до архієрея. Привітавшись, витяг з кишені газети і подав архієреєві.
— Прочитайте, будь ласка, оцю замітку.
Архієрей надів окуляри в золотій оправі, уважно прочитав і сказав:
— Ну що ж, хвалю отця за добрий вчинок. Отець Іван від цього не обідніє, а музей збагатиться значним історичним експонатом. Та й нам честь.
— От і добре. Тоді я прошу вас,— черкніть Скибі пару слів. Він буде радий, що ви благословляєте путь цьому тарелеві в музей.
— Добре, сьогодні ж напишу.
З канцелярії архієрея Дмитро Іванович вийшов в чудовому настрої. Попрямував до музею. Взяв перо і написав ось такого листа попові Скибі:

читати