Завантажити

давав мені спати! Обидва засміялися.
— Спасибі, Георгію Федоровичу. Ви добрий майстер. Усі годинники, до яких доторкнулися ваші руки, ожили, заговорили кожен своєю мовою.
Одного разу Дмитро Іванович запросив Йосикова пройтися з ним на веранду, яка виходила в сад. Там, на великому тарелі, лежав, як жар, розрізаний кавун.
— Сідайте, Георгію Федоровичу, за стіл — покуштуймо оцього тріскунця.
Кавун їли обидва. В цей час Дмитро Іванович повів розмову з гостем на іншу тему.
— Кажуть, Георгію Федоровичу, що ви цікавитесь старовинними монетами. Це правда?
— Дуже цікавлюся. Навіть захопив з собою кілька монет, щоб з вами розглянути.
— Покажіть!
Яворницький озброївся лупою, став розглядати монети. Обидва зразу ж знайшли спільну мову нумізматів.
— Може б, ви оці п'ять штук подарували музеєві,— ласкаво звернувся професор.
— Прошу, візьміть!
— А тепер ходімте до мого кабінету.
Дмитро Іванович дуже цінував людей, які хоч трохи любили музейну справу. Такі люди були в нього найбільшими друзями. Він їх підтримував і словом, і матеріально.
Підійшов Дмитро Іванович до свого столу, взяв глиняний глечик і сказав Йосикову:
— Ану, нумізмате, наставляйте свої пригорщі! Йосиков не знав, що посиплеться з того глечика, а все ж наставив обидві пригорщі, і враз вони наповнилися срібними монетами часів Олексія Михайловича й Петра І.
— Оце вам, Георгію Федоровичу, дяка моя! Беріть і несіть їх з собою. Пригодяться!
 
ЯК «ЗАПОРОЖЕЦЬ НАПІДПИТКУ» ПОПАВ ДО МУЗЕЮ
 
Дмитро Іванович ладен був усім пожертвувати заради науки й музею. Не шкодував він для цього своїх особистих коштів, відмовлявся від елементарних побутових вигод. А там, де ніщо вже не діяло, вдавався навіть до своєрідної експропріації. Так було і з картиною Миколи Струнникова «Запорожець напідпитку», яка належала поміщикові А. І. Синельникову.
Яворницький дуже довго обходжував багатія, щоб той продав картину музеєві. Але пан уперто не погоджувався. Дмитро Іванович був з цим паном на «ти», проте навіть близькі стосунки не допомогли йому забрати картину до музею. Тоді Дмитро Іванович одверто заявив:
— Краще віддай. Цій картині судилося бути в музеї. А якщо не віддаси — однаково заберу.
— А як ти забереш, коли я не віддам?
— Це вже моє діло. Запам'ятай: картина .буде в музеї.
Синельников посміявся з нього та й забув про це. Якось він поїхав до Харкова. Про це довідався Яворницький. Недовго думаючи, сів у поїзд і гайда на станцію Синельникове. Зайшов у панський будинок, тицьнув слугам від Синельникова цидулку, а взамін забрав картину Струнникова.
Повернувся пан з Харкова, зирк па стіну — немає картини!
— Де картина? — питає своїх слуг.
— Як де? Ви ж прислали записку, щоб картину віддати директорові музею Яворницькому. Схопився пан за голову.
— Ніякої записки я не писав! Ану, покажіть ту записку. Подали панові записку. Читає її Синельников і очам своїм не вірить:
— Гм, письмо моє, але я такої записки не писав. Ясно — це Дмитрова робота.
Синельников їде до Катеринослава й прямує в музей.
— Дмитре Івановичу, що все це значить?
— А нічого. Я ж казав тобі: не подаруєш картину музеєві, я знайду спосіб, що вона буде тут.
— Е-е-е, ні, жарти жартами, а картина моя; облиш це все, прошу тебе — поверни картину.
— Та що ти, друже! Люди вже бачили цю картину в музеї. Що ж тепер скажуть відвідувачі, коли вона зникне? І потім, ми ж з тобою умовилися: зумію взяти картину, значить, вона лишається в музеї.
Суперечки тривали довго. Переміг Дмитро Іванович. Так і залишилася ця картина назавжди в музеї.
 
ЗОЛОТИЙ ТАРІЛЬ
 
Якось влітку Дмитро Іванович виїхав до села Степанівки, що на лівому березі річки Орелі, і там розпочав археологічні розкопки могил. На цей час він оселився у місцевого священика Микити Сомкіна. У нього борідка була руденька, підчикрижена, а голова така лиса, неначе злизана коров'ячим язиком.
Священик радий був, що вчений зупинився саме в нього, і щовечора слухав цікаві розповіді археолога про знахідки в могилах та про історичний музей в Катеринославі. Бесіди Яворницького з Сомкіним про старовину схилили священика до того, що він охоче погодився допомагати в розшуках рідкісних речей для музею.
В Сомкіна Дмитро Іванович зупинився на квартирі недарма. Він передбачав, що саме він знає, в кого і що з старовини зберігається, вважав, що такого священика можна використати при збиранні не тільки музейних реліквій, але й етнографічного матеріалу. В своєму передбаченні не помилився.
Не пройшло й тижня, як Сомкін одержав від свого колеги — сусідського попа Івана Скиби — запрошення прибути з матушкою до нього на іменини.
— Давайте разом поїдемо до отця Івана,— сказав Сомкін, звертаючись до Яворницького.— Там у нього побачите

читати