Завантажити

«Здоровенькі були, панотче!
Дуже вдячний за Вашу гостинність. Пробачте мені за несподіваний від'їзд. Я встав дуже рано, коли ще всі спали. Мені жаль було Вас будити і порушувати міцний сон після доброї вечері, та ще й з оковитою.
Сьогодні був у Вашого архієрея. Розповів йому про іменини і показав запорозький таріль. Він цілком згоден зі мною і сказав, що йому місце в музеї. А коли прочитав газету, в якій згадується про Ваш дарунок, архієрей похвально відгукнувся про Вас і молить бога, щоб Ви й далі були здорові та щедрі.
Посилаю Вам газету з подякою. Прочитайте. Знаменитий таріль тепер виставлено в музеї. Його побачать всі, хто цікавиться культурою народу. Спасибі Вам, що Ви його так довго зберігали. Ви боялись, що коли зникне таріль, то й рід ваш обірветься. Раджу Вам не вірити в талісмани. Ви ж людина начитана і написана.
З щирою пошаною — Дм. Яворницький
 
Днів через п'ять священик Скиба прислав Дмитру Івановичу відповідь. У своєму листі він жодним словом не обмовився про таріль. Його турбувало інше; чи не розгнівався часом архієрей, що на іменинах попи прикладалися до зеленого змія і добре перепилися? Чи не обславили вони цим вчинком свого духовного сану? А то, чого доброго, скишкають з парафії. Та обійшлось все гаразд. А коли Скиба прочитав замітку Яворницького в присланій газеті, відразу повеселішав. Адже яка честь! Яка слава! Тепер вся єпархія буде знати, все духовенство прочитає, що священик Скиба зробив для музею таке добре діло.
Показуючи цей експонат у музеї, Дмитро Іванович говорив:
— Оцей таріль, як рідкісну й цінну для науки річ, я взяв у священика без його згоди. Взяв і не повернув. Може, це трохи й негарно, хтось подумає — злочинство! А я вважаю злочинством те, коли такі речі ховають по скринях. І лежать вони там віками без будь-якої користі. А ось тепер всі бачать, всі милуються нею. От і судіть, хто тут правий, а хто винуватий!
 
З ЖИВОГО ГОЛОСУ
 
На одному літературному вечорі я познайомився з нашим місцевим композитором Олександром Сергійовичем Соловйовим. З дружньої розмови я довідався, що Олександр Сергійович добре знав Яворницького, часто бував у нього вдома.
Знайомство з ученим відбулося 1920 року. Непосидючий Дмитро Іванович пішов по Катеринославу шукати установу, яка б допомогла йому залучити до музею цінні панські речі. Вченому порадили зайти до відділу народної освіти Катеринославського повіту.
Співробітники відділу знали професора Яворницького, вони привітно зустріли його. Дмитро Іванович зняв капелюха, повісив його на свій ціпок і сів у крісло.
— В якій ви справі, Дмитре Івановичу, завітали до нас? — спитав Соловйов, який тоді працював у відділі народної освіти.
— В дуже важливій і невідкладній. Уже минуло кілька років, як панів витурили з міста. А чи знаєте ви, що в їхніх хоромах лишилися без догляду великі бібліотеки, цінні картини, рідкісні статуї?
Співробітники поклали свої пера.
— Так що ж вас хвилює, Дмитре Івановичу?
— Як що? Я зайшов до вас, щоб дізнатися, чи вжито заходів по охороні цінностей, чи все залишено напризволяще?
— Вжито. Ось вам наказ губнаросвіти, а ось інструкція про охорону.— «Хто про що, а Яворницький про музей!» — подумав Соловйов.
Дмитро Іванович глянув поверх окулярів на Соловйова.
— Наказ бачу, це добре. А чи знають про нього ті, що виламують двері й вікна та знищують цінні речі? Мабуть, не знають або удають, що не знають. Я прийшов, щоб ви дали мені інспектора та міліціонера, і ми разом пройдемося по панських палацах. Мені відомо, в кого були цінні старовинні речі.
Прохання Дмитра Івановича задовольнили. На другий день він десь роздобув воза, взяв з собою сторожа музею Івана Попова та його десятирічну дочку Марію і вирушив по скарби до панських палаців.
— До кого ж ми спершу поїдемо? — спитав сторож.
— До дворянки Євецької. Вона десь чкурнула, а добро її залишилося в палаці напризволяще...
Сторож з дівчинкою сидів на возі і правив конячкою, а біля воза чимчикував Яворницький.
У нагірному районі, що його овіває чисте дніпровське повітря, біля парку Шевченка і досі красується двоповерховий будинок готичного стилю. Тепер у ньому розмістився дитячий садок, а до 1918 року цей будинок належав багатій дворянці І. П. Євецькій. Дмитро Іванович не раз бував у ньому і знав, що там е.
Чарівна красуня пані Євецька перед тим, як тікати за кордон, забігла до музею.
— Милий Дмитре Івановичу! — благала вона, хвилюючись.— Ось вам ключі від мого дому. Довіряю вам оці ключі, дім і все, що в ньому е. Благаю вас, прибережіть, я скоро повернусь...
Яворницький узяв ключі, а сам подумав: «Ні, не вертатися вже тобі до свого палацу!»
І ось Дмитро Іванович, мов справжній господар, витяг з кишені передані йому на схованку ключі, відчинив двері палацу, зайшов туди з

читати