Завантажити

вчений записав пісень з уст людей рідної Сонцівки, Харківського повіту. Односелець Іван Пухан продиктував йому цікаву щедрівку. «Цю щедрівку,— писав Дмитро Іванович,— співають тільки великі хлопці, щоб виходило дуже гучно й товсто».
Часто надибуємо на легенди й пісні, записані від талановитого селянина — сліпця Хоми Провори, який жив у селі Богодарі, Олександрівського повіту, Катеринославської губернії.
Не всі пісні, що зібрав Яворницький, увійшли до книжки. Крім того, треба сказати, що й після виходу цієї збірки Дмитро Іванович збирав далі витвори пісенного фольклору. Він зібрав понад дві тисячі пісень.
 
СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ
 
На Дніпрових порогах, куди Д. І. Яворницький не раз приїжджав з екскурсіями, відвідувачів найбільше вабив Ненаситець, або Дід-поріг. Щоб його добре розглянути; Дмитро Іванович завжди виводив прибулих на високу скелю, яка звалася Монастирка. Звідси все було видно як на долоні.
Перед тим як спуститися з скелі, Дмитро Іванович не забував розповісти про одну багату землевласницю-скнару, яка зберігала рідкісні й коштовні речі музейного значення.
— До останніх років супроти Ненаситця красувався пишний сад, а в тому саду височів палац з мезоніном та колонами.
— Чий же це був палац? — спитали вчителі-екскурсанти.
— В ньому жила поміщиця В. І. Малама — далека родичка гетьмана Данила Апостола. В тому палаці зберігалося безліч коштовної старовини. Там були дві гетьманські булави — одна з слонової кості, друга оздоблена золотом, сукняний червоний жупан, три шовкові гетьманські каптани та гетьманське сідло, оздоблене рідкісними, блискучими камінцями. Та вся біда в тому, що власниця нізащо не хотіла розлучатися з своїми скарбами.
Дмитро Іванович тут же розповів, як він хотів забрати до музею гетьманське сідло й булаву. Тільки він ступив до садиби Малами, як її зразу ж сповістили, що прийшов невідомий чоловік. Вона замкнулася й наказала своїм вірним слугам бути на сторожі, нікого не впускати до її покоїв. А коли її повідомили, що прибув професор, вона насторожено спитала, відкіля він приїхав і в яких справах, їй відповіли — з губернії.
Поміщиця-відлюдок, яка до невідомих завжди ставилася підозріло, зажадала від гостя документа.
Дмитро Іванович витяг з валізи своє посвідчення, загорнув його у клаптик газети й просунув цей документ у щілину, що світилася знизу дверей кімнати Малами.
Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей, нахилилась і з острахом узяла в руки документ, потім почала ним шелестіти. Довго вона шаруділа тим посвідченням, а потім просунула його в щілину назад. Хвилини через дві двері в кімнаті одчинилися. Поміщиця вийшла в приймальню до гостя.
— Що ви, професоре, хочете?
— Глянути на старовину, на ваші древності. Малама зміряла гостя з ніг до голови недоброзичливим поглядом, її пожовкле обличчя густо зморщилося.
— Нічого я вам не покажу.
— Чому ж ви так недовірливо ставитесь до науки?
— А що мені ваша наука! — грюкнула дверима злюка — та й по тому!.
Незабаром на Катеринославщину приїхав Ілля Рєпін — давній побратим Яворницького. Він побував на місцях Запорозької Січі, де збирав матеріали про запорожців. Дмитро Іванович розповів йому про Маламу й про ті рідкісні експонати, які лежать в її хоромах.
— З'їздимо, Ілля Юхимович, до неї вдвох, може, нам пощастить щось здобути.
Приїхали вони до скупої землевласниці, яка мала сорок вісім тисяч десятин землі. Коли вона побачила, що до двору підкотив фаетон з двома чоловіками в капелюхах,— зразу ж по всіх кімнатах загриміли замки, забряжчали міцні засуви. Трохи згодом господиня виглянула з вікна другого поверху.
— Що вам треба від мене? — вигукнула вона з вікна.
— Покажіть нам, будь ласка, гетьманську булаву та сідло.
— І не думайте, і в руки не дам!
Рєпін підійшов до Яворницького і шепнув йому:
— Просіть — нехай хоч у вікно покаже.
— Ви, пані, нас не бійтеся. Нам не потрібні ваші реліквії,— умовляв Яворницький.— Якщо вже не можна взяти їх до рук, то дозвольте хоч змалювати на відстані.
Малама трохи пом'якшала. Вона звеліла гостям подалі відійти від будинку її стати посеред подвір'я, а сама боязко піднесла до вікна булаву й сідло і виставила їх напоказ.
Поки Дмитро Іванович ласкаво розпитував, як вона здобула ці речі, Рєпін у цей час швиденько змалював булаву й сідло з усіх боків.
Оце й усе, що вдалося виканючити в неприступної поміщиці. Де ті неоціненні реліквії поділися — ніхто не знає й досі...
 
КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ
 
У своїй подвижницькій праці вчений завжди знаходив собі помічників, людей, закоханих у рідну культуру, і залучав їх до доброго діла.
У 1960 році мені пощастило знайти одного приятеля Дмитра Івановича — Захара Семеновича Бородая. Він жив у Червонопартизанському провулку в Дніпропетровську. Зайшов я по даній мені адресі до маленької хатини над

читати