Завантажити

понад берегами», «А наш пан отаман», «Запорожці, ви добрі молодці», «Ой за гаєм зелененьким», «Ой з-за броду».
 
З ХАТИ ПО НИТЦІ
 
ЗАПОРОЗЬКА СКРИНЯ
 
До музею прибула комісія від міськради перевіряти роботу. Серед членів комісії був молодий історик Сергій Андрійович Данилов, який свого часу слухав лекції професора Яворницького і складав йому іспити з історії України. Коли Дмитро Іванович побачив свого знайомого, він повеселішав, розмова вийшла за офіційні рамка.
Знаючи Дмитра Івановича як дотепного оповідача, Данилов попросив його показати, чим цікавим збагатився музей. Дмитро Іванович охоче повів прибулих по залах, показав нові речі й розповів про те, як він добув окремі експонати.
— Коштів нам дають дуже мало,— сказав Дмитро Іванович.— Тому доводиться добувати музейні речі всякими правдами й неправдами. Розповім вам, як мені випало добувати запорозьку скриню.
— Охоче послухаємо.
— Тисяча дев'ятсот тринадцятого року поблизу маєтку генерала Г. П. Алексеева я розкопував могили. Бачу, один знайомий селянин везе на бричці запорозьку скриню, оздоблену перламутром. «Куди ви везете її?» — питаю. «До генерала Алексеева».
Яворницький знав, що Алексеев скуповував старовинні речі для власного музею. Звісно, генерал не пожалкує ніяких коштів, щоб придбати цю скриню. Але він знав ще й інше: дружина колекціонера не виявляла ніякого інтересу до реліквій і часто чинила чоловікові всякі перешкоди щодо цього. Коли генерала не було вдома, вона втришия виганяла з двору всіх, хто приносив рідкісні речі.
Дмитро Іванович не пропустив нагоди скористатися з конфлікту між генералом і його обмеженою дружиною.
Селянин під'їхав до Яворницького, привітався з ним.
— Так везете до генерала, кажете?
— Еге ж!
Дмитро Іванович іронічно посміхнувся й махнув рукою.
— Ну що ж, везіть. Там вас генеральша так зустріне, що й пір'я посиплеться.
— А хіба генерала немає дома?
— Та він же вмер, хіба ви не чули?
— Ні, про це не чув! — отетерів дядько.
— Помер ще два дні тому. Та нічого, ви таки везіть скриню до генеральші, може, вона купить.
Дядько розгубився. Він дістав з кишені тютюн, скрутив самокрутку. Потім благальне глянув у вічі Дмитрові Івановичу й сказав:
— Дмитре Івановичу, купіть краще ви цю скриню, бо мені як ото їхати до генеральші, то однаково що в пекло.
— Скільки ж ви хочете за неї?
— Четвертну дасте?
— Я б купив, так у мене таких грошей немає. Дядько пом'явся, потупцяв біля брички.
— Яз вас небагато візьму.
— Скільки?
Десятку дасте, то й беріть.
— Ні, тоді везіть До генеральші, в неї грошей — хоч лопатою горни.
— А може, візьмете за троячку?
— Добре, тільки умова — відвезіть скриню до Катеринослава.
Дядько погодився:
— В неділю, коли буду їхати на базар, то й скриню завезу до музею.
— Отак я придбав запорозьку скриню. А генерал у той Час ще й гадки не мав умирати.
 
ПРОВЧИВ
 
Дмитро Іванович підвів комісію до вітрини, в якій лежав невеличкий метеорит.
— Хочете, розкажу вам історію цього залізного камінця.
— Будь ласка, послухаємо вас.
— Приїхав до мене з Томаківки земський начальник, Гаркушевський. У нього була така червона пика, що притулити до неї кізяка, то він так і пчиркне. Витяг, він з кишені маленького камінця й показує. «Де ви його підчепили?» — «Знайшов один селянин з Томаківки. Я йому за це дав карбованця».
Дмитро Іванович дуже хотів, щоб цей уламок небесного тіла земський начальник подарував музеєві, але Гаркушевський уперто не хотів дурно давати, а правив за нього п'ять карбованців.
Яворницький спершу присоромив земського скнару, а потім сплатив йому карбованця. Проте лихвареві це так не минулося. Дмитро Іванович вирішив провчити його, щоб знав, як зазіхати на музейні копійки.
Він спитав Гаркушевського:
— Чи не було у вашому роду запорожців?
— А чому це ви питаєте?
— Нещодавно я читав журнал «Киевская старица», і там згадувалося про якогось запорозького сотника Гаркущу.
Гаркушевський аж підскочив, коли почув про це. Йому дуже хотілося бути нащадком запорожців.
— В якому ж номері журналу ви читали про цього сотника?
— Бачите, давненько це було. Зараз не можу пригадати, в якому саме номері.
— Що ж ви порадите?
— Раджу вам купити комплект цього журналу за тисяча вісімсот дев'яностий — тисяча вісімсот дев'яносто п'ятий роки. Там в одному з номерів ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу.
Пізніше Яворницький почув, що Гаркушевський купив комплект «Киевской старины» аж за п'ять років. Заплатив великі гроші, а згадки про свого «предка» так і не знайшов, бо її ніколи там не друкували.
 
ВІДГОМІН ВІКІВ
 
Наша дума, наша пісня

читати