Завантажити

яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидів за невеличким столом і читав «Кобзаря». В хаті чепурно, на стінах — портрет Тараса Шевченка, прикрашений широким квітчастим рушником, дві картини — одна Самокиша «Богдан Хмельницький в'їздить в Київ 1648 р.», друга — Красицького «Гість із Запорожжя». Захар Семенович за свое життя зібрав чималу бібліотеку, якою він не без підстав пишався. Він багато років працював листоношею і за довгорічну та сумлінну працю на пошті був нагороджений орденом Леніна.
Погомонівши якусь хвилину з господарем, я спитав його:
— Кажуть, що ви були знайомі з Дмитром Івановичем. Це правда?
Коли Захар Семенович почув ім'я Яворницького, його обличчя одразу ж повеселішало, й він приязно усміхнувся.
— Це правда. Я з ним познайомився ще напередодні першої світової війни. З тринадцятого року я став працювати в Катеринославському головному поштамті — листоношею. До району, який я тоді обслуговував, входив і будинок професора Яворницького. Добре пам'ятаю — вперше я заніс йому кореспонденцію влітку 1915 року.
«Ви часом не з Полтавщини?» — спитав мене Дмитро Іванович, приймаючи від мене листи та газети.
«Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?»
«Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала».
Листоноша і вчений сіли на веранді. Дмитро Іванович наказав подати чаю. Йому на коліна звичним рухом зіскочив невеличкий сіренький котик, якого він завжди пестив, коли розмовляв з гостем.
— Де ж ви народилися, з якого роду, розповідайте, будь ласка! — поцікавився ввічливий господар.
— Яз містечка Жовнино, Золотоніського повіту. А роду — козацького.
— Он як! Відкіля ж ви дізналися про свій козацький рід?
— Мій дід водив мене на старовинне кладовище у Жовнині. Там він показав мені кам'яніти хрест на могилі мого прадіда. Дід підвів до хреста та й каже: «Читай, хлопче, що за слова там!» Я прочитав напис: «Тут поховано прах козака Лазаря Бородая». Отож від цього козака і йде наш рід.
— Ну що ж, це добре, що ви зацікавилися своїм родом. А скажіть, чи вам часом не доводилося в Жовнині бачити мого побратима Миколу Лисенка?
— Як не доводилося! Бачив його тисяча дев'ятсот третього року, коли він з Старицьким приїздив до Жовнина провідати свою рідню та земляків.
— Що ж ви пригадуєте з того приїзду?
— У нас його поважали й дуже шанобливо зустрічали. Людина він проста й доступна. У моїй пам'яті зберігся такий факт: Лисенко подарував тоді дві тисячі карбованців і дві десятини землі з своєї садиби, щоб збудувати в Жовнині школу.
— Ну й збудували ту школу?
— Де там! Гроші й земельку забрали до своїх рук старшина й писар. Кажуть — захарлали, пропили, барбоси! — з гнівом розповів Бородай.— А шкода! Яка б оце пам'ять була про таку людину.
Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав:
— От що, голубе, ви зайдіть днів через два до мене в музей: ми там поговоримо про одне важливе діло...
Бородай раніше чув про Яворницького. Він був радий, що йому, шанувальникові вченого, пощастило познайомитися з ним, і чекав неділі, щоб у вільний від роботи час піти до музею.
В неділю Захар Семенович надів українську вишиту сорочку, синю чумарчину, козацькі штани, смушеву шапку і в такому вигляді прибув до музею.
— Ану, козарлюго, підійди поближче!—покликав Яворницький, як тільки побачив Бородая.
Дмитро Іванович оглянув гостя з ніг до голови. Його обличчя осяяла тепла, щира усмішка.
— Ну, запорозький лицарю, ходімо зі мною. Якщо гість подобався Дмитрові Івановичу, він шанобливо брав його під руку, водив по залах музею, йшов з ним на прогулянку. Так було й з Бородаєм, якого потім Дмитро Іванович запросив до свого кабінету.
— Чи знаєте ви, Захаре Семеновичу, навіщо я вас закликав?
— Ще не знаю, але з великою охотою послухаю вас і готовий виконати будь-яке ваше прохання.
— От що, добрий чоловіче, я хочу послати вас в мандри по скарби народні. Думаю, що козакові це доручення під силу. Як, справитеся?
Захарові Семеновичу було приємно виконати прохання вченого, але він хвилювався: чи ж впорається з його завданням?
— Куди ж мені доведеться їхати, в який край?
— У ваш рідний край, на Полтавщину. В музеї, як бачите, в нас мало експонатів з побуту полтавчан. Мені б дуже хотілося, щоб ви зібрали характерний одяг, який носили старі люди. Ось я тут усе записав.
Дмитро Іванович подав цидулку, в якій було перелічено: вишивані сорочки, плахти, спідниці, керсетки, квіти, які надівали дівчата на голову, дукачі, намисто, чоботи дівочі й парубочі. Наприкінці було дописано: «Як попадуться ікони грецького письма,— теж беріть!»
— А як же з моєю роботою? Хто ж мене пустить?
— Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у вас була охота, любов до цього діла.
Через два дні Бородая викликав начальник пошти й спитав:
— Ви знаєте професора Яворницького?
— Знаю.
—

читати