Завантажити

— От що я вам скажу, чоловіче: ці штуки в мене справді в, але я вам їх не віддам.
— Чому? Не довіряєте, чи що?
— А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули ці речі. Тут уже були одні моторні хлопці, повидурювали всяку всячину, та й слід за ними запався.
— Якщо ви сумніваєтесь, то самі привезіть до музею.
— Гаразд! До Яворницького я сам проїдуся, ми давні знайомі!
Незабаром гаківниця й шаблюка стояли в запорозькому відділі музею.
У цьому селі Бородай зібрав добрий врожай. В одного діда він купив двоє запорозьких шароварів — одні червоні, а другі сині, зібрав понад півсотні старовинних монет. І все це привіз до музею.
— Спасибі, любий Захаре Семеновичу,— дякував Яворницький,— що ви щедро потрудилися для науки.
Одного разу я зайшов провідати Бородая. Він сидів з своєю онукою під яблунею і розглядав альбом. Мені впали в очі десятки фотографій з скульптур.
— Що це за фото в альбомі? — поцікавився я.
— Це творіння мого сина Василя!
Василь Захарович Бородай — комуніст, офіцер, учасник Великої Вітчизняної війни, має три ордени. Настав мирний час — Василь Бородай за покликом душі став скульптором. І тут він досяг слави й визнання. Йому надано звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Він створив десятки високохудожніх скульптур. Серед них пам'ятники Лесі Українці, Іванові Богуну, Миколі Щорсу (в співавторстві з М. Г. Лисенком та М. М. Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького.
Ось фото його дипломної праці «Олександр Невський», а внизу теплий напис: «Дорогому татові та мамі — від сива Василя».
Радується й пишається Захар Семенович своїм сином, його творчими успіхами, його щирим служінням народові.
І подумалось мені: правду кажуть, що козацькому роду немає переводу.
 
ШАБЛЯ ОСТАННЬОГО КОШОВОГО
 
Мандруючи по запорозьких займищах Олександрівського повіту (нині Запорізької області), де колись жили сімейні козаки «гніздюки» — в Роздорах, Воскресенці, Гуляйполі та Варварівці,— Дмитро Іванович зустрічався з столітніми дідами й записував од них все, що стосувалося старовини й могло придатися до вивчення історії рідного краю.
У селі Катеринівці, на березі річки Ганчули, він почув, що поблизу є маєток Василя Йосиповича Гладкого — сина останнього кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Михайловича Гладкого.
Йосип Михайлович Гладкий (1789—1866) виходець з Полтавщини. Народився він у селі Мельниках, Золотоніського повіту. Ще замолоду кремезним, дужим юнаком пішов він на заробітки в Одесу, а через деякий час подався відтіля на Задунайську Січ, що в той час була на турецькій території під зверхністю Оттоманської імперії, записався в козаки.
Моторного козака одразу ж запримітили в Січі. За розум, волелюбство й братерство січовики полюбили свого побратима й незабаром обрали спершу курінним, а згодом кошовим отаманом.
У травні 1828 року спалахнула російсько-турецька війна. Кошовий отаман Гладкий, як тільки почалася війна, взяв з собою кількасот козаків Задунайської Січі і перейшов на бік Росії. Це було десь під Ізмаїлом. Гладкий проявив себе і в другому ділі. Він допоміг російському війську переправитися через Дунай і взяв там активну участь у воєнних операціях. Після цього йому було надано звання полковника.
Скінчилася російсько-турецька війна, і Гладкому доручено сформувати Азовське козацьке військо. Він спритно впорався і з цим завданням. 1832 року його призначено наказним отаманом Азовського козацького війська, а на шістдесят четвертому році життя Й. М. Гладкий пішов у відставку в званні генерал-майора.
Свого віку кошовий доживав у власному маєтку. Історик не мав сумніву, що знайде там чимало такого, що прикрасить запорозьку колекцію музею.
І от Дмитро Іванович у маєтку. Познайомився з господарем будинку. Син кошового отамана, Василь Йосипович, прийняв гостя шанобливо. Дмитро Іванович уважно придивлявся до цієї людини і прийшов до висновку, що за зовнішнім виглядом і за вдачею це був типовий запорожець. Йому тоді було вже понад сімдесят років, але він — дужий, кремезний і бадьорий. Середній на зріст, м'язистий, широкий в плечах, він уже сивий і лисий. У нього довгі вуса, а густі брови, мов острішки, звисали над світлими очима. Розмовляв мало, дивився суворо й проникливе.
Місцеві діди оповідали, що Василь Гладкий ходив узимку на засідки проти вовків. Роки не завадили йому цілі ночі просиджувати в ямі або в рові з рушницею. А коли наставав літній час, його завжди бачили в дворі з сокирою або лопатою в руках: усе робив сам, своїми руками. Запорозьке волелюбство й січові звичаї позначилися й на його мирному житті. Він сам збудував у своєму садку кілька куренів, жив у них, щодня переходячи з одного куреня в інший.
Дмитро Іванович хотів якомога більше розпитати про останнього кошового отамана, але, за словами сина, його батько Йосип Михайлович не любив розповідати про минуле, замовчував свої

читати