Завантажити

цінну пам'ятку української архітектури — запорозький дев'ятикупольний Троїцький собор38. Він пильнував за тим, щоб цю рідкісну споруду ніхто не пошкодив, не зруйнував, щоб він зберігся в такому вигляді, яким його збудовано ще в другій половині XVIII сторіччя.
В цей день була неймовірна спека. Після уважного огляду собору професор зняв свого солом'яного бриля, присів під гіллястою акацією. До нього підійшов соборний сторож дід Гнат. Познайомилися, розговорилися про старовину.
Дідові подобався симпатичний гість з Катеринослава. Він підсів поближче до історика й, дивлячись йому в вічі, спитав:
— Чув я від наших попів, що ви людина вчена, багато знаєте. Хотів оце попросити вас, щоб розповіли мені про цей собор і дзвіницю, й то й тут сторожую, а про нього мало що знаю.
— Добре, розкажу,— відповів Дмитро Іванович.— Цей собор споруджено 1779 року. Побудова собору — кращого зразка української дерев'яної архітектури — почалася з того, що козаки одержали дозвіл на купівлю добротного дерева. Запорожці тоді придбали 559 колодок. Будував його великий майстер-умілець, козак з Нової Водолаги Яким Погрібняк. Хоч він був неписьменний, але виконував свою роботу артистично й сумлінно. Поруч з собором, як бачите, споруджено дзвіницю, на ній встановлено годинник. Він чудово зберігся: з точністю показує час на трьох циферблатах, встановлених на південній, західній і північній частинах башти. Там зроблено так, що через кожну чверть години лине мелодія. За будування собору він узяв тільки дев'ятсот карбованців, тоді як за самий ремонт його пізніше правили дванадцять тисяч.
Архітектурний стиль, в якому збудовано новомосковський собор, зветься українське барокко. За велику майстерність Погрібняк одержав 10 січня 1779 року атестат. В ньому — щира подяка за те, що майстер виконав свою роботу «...рачительно, добропорядочно и превосходно».
Основа собору,— продовжив Яворницький,— складалася спочатку з чотирикутника, на який спиралися всі дев'ять церковних бань. Під кожним таким кутом було закопано по 3 величезні дуби діаметром 6 аршин і 15 вершків. Далі через кожні 2 аршини були такі ж дуби, тільки трохи коротші. Оце й був такий фундамент. Та немає нічого в світі вічного. Ці дуби з часом почали підгнивати. Що робити? Церква могла завалитися, бо на них тільки й трималася. Довелося її перебудувати, бо всі бані схилилися до середньої.
І ось 1830 року навкруги собору був підведений новий цегляний фундамент. Тепер стіни вже не сідали, але весь собор почав дедалі більше хилитися.
Підвести під нього новий фундамент взявся підрядчик Кажинков. Та виявилося, що це був п'яниця й пройдисвіт. Що ж він зробив? Замість того щоб повиймати гнилі дуби та покласти новий фундамент, він поверх гнилих дубів поставив невеличку стінку, примазав і гадав, що це шахрайство пройде непомітно. Але про це дізнався міський голова. Він узяв пожежну команду, розкидав ломами примазане гнилля, і як побачив, що гнилі дуби залишилися усередині, то одразу ж вигнав геть Кажинкова та його майстрів. Тоді за реставрацію собору взявся досвідчений майстер, який збудував уже десятки церков. Стояли вони по 150—200 років. Це був Олекса Пахучий. Але реставрувати собор було нелегко. Пахучому треба було дістати документи оригіналу цього собору. Йому пощастило. Він скористався фотографією собору, яка збереглася в одного місцевого протоієрея. Не було б фотографії, мабуть, не було б у Новомосковську й запорозької пам'ятки.
Колись, як Погрібняк збудував собор, в нього всі 96 рам і 6 вихідних дверей та одвірків до них, а також арки були прикрашені вирізьбленими виноградними лозами та всякими квітами. Цього вже після реставрації, як бачите, немає. Дах був тоді з гонту, а тепер — з бляхи. Риштаки й ринви були також дерев'яні, а тепер поставлено залізні. Цвяшки Погрібняк робив дерев'яні, а Пахучий під час ремонту замінив їх на залізні. Оце такі сталися невеличкі зміни. А все інше лишилося таким, як і за Погрібняка.
— А скажіть, чому тоді вживали дерев'яні цвяхи? Хіба залізних не було?
— Як це не було! Були й залізні, але запорожці користувалися дубовими цвяхами, бо вони не іржавіють і довговічніші, ніж залізні. Он що! А ви, діду Гнате, тут давно живете? — поцікавився вчений.
— Та вже давненько. Я родом з Орловщини, та оце на старість літ пішов служити сторожем до собору.
— Скільки ж вам років?
— Та я вже добре підтоптаний: оце вже восьмий десяток!
— Так, прожили ви чимало. А скажіть, діду, чи вам за своє життя не доводилося часом знаходити старовинні речі?
— Які саме?
— Ну, може, глиняну люльку, кам'яні чи бронзові вироби абощо.
— У мене цього немає: воно мені без діла. А от знаю, Що в однієї людини цього добра сила-силенна. Чого тільки немає в його шафі!
Дмитро Іванович аж підскочив, коли почув ці слова. Він підсів до діда ближче й тихо спитав:
— Хто ж то за чоловік?
Дід Гнат покрутив сивого вуса, насторожився, глянув на

читати