Завантажити

Допитливу людину, а потім спитав:
— А навіщо це вам?
— Така моя професія. Я директор музею, цікавлюся всякою всячиною.
— Так от що. Отакі штуки, якими ви цікавитесь, бачив я в нашого отця Стефана.
Де ж ваш отець Стефан живе, чи далеко звідціля?
— А ось як вийдете за обгороду, так через дорогу побачите кам'яний попівський будинок, а біля нього два високі осокори. Отам він і живе.
— Спасибі. А скажіть, чи давно він тут живе?
— Ні, недавно, років п'ять як перейшов з іншої парафії. Ви ж глядіть, не скажіть отцю Стефанові, що це я вам розповів про це, а то мені попаде.
— Не турбуйтесь, діду Гнате, все буде гаразд! — заспокоїв його вчений.
Ще не доходячи до попового будинку, Дмитро Іванович побачив, що отець Стефан з лопатою в руках порається в палісаднику, підпушуючи квіти. Він гукнув, і двері відчинилися.
— Можна до вас, отче Стефане, зайти?
— Прошу!..
— Будьмо знайомі,— знявши свого бриля, привітався
Дмитро Іванович,— я професор історії.
— Радий бачити поважного гостя, проходьте.
— Чув я, що ви любите старовину й зібрали велику колекцію. Покажіть, будь ласка.
Піп ледве помітно усміхнувся собі в борідку, трохи повагався, а потім запросив професора до хати, щоб показати речі музейного значення.
— Ось гляньте, тут у шафі дещо є.
Дмитро Іванович підійшов і побачив кам'яне, залізне й бронзове знаряддя, між ними лежала добре відшліфована кам'яна сокира, яка чудово збереглася. В Дмитра Івановича аж очі загорілися.
— Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось?
— Прошу!
— Для кого ви це все зберігаєте? Що думаєте робити з колекцією?
— Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще хто поцікавиться.
— Цього мало. Адже ви свою колекцію тримаєте в секреті, про це люди не знають. Чи не так?
— Та воно так. Бачите, я для себе її тримаю,— додав піп,— люблю історію, от і збираю пам'ятки минулого.
— То все добре, але біда в тому, що ця збірка у вас під замком. А чому б її не віддати до музею?
— Е, ні! Хіба що, може, як помру, тоді віддам, а поки що — ні, це моя власність, я господар своїх речей.
Дмитро Іванович розгадав отця Стефана. Він упевнився, що залучити експонати до музею зараз не вдасться. Але тут же швидко скористався з необачності попа. Він поцікавився:
— Скільки ж вам років?
— Та, дякуючи богові, оце прожив сімдесят п'ять.
— Ну, гаразд, отче Стефане, я згоден. Напишімо заповіт, що всю колекцію, яку ви зібрали, після смерті заповідаєте музеєві. Згода?
Піп схаменувся, але тепер незручно було зрікатися своїх слів, і він погодився. Умовились, що піп в найближчі дні оформить свою відписну в місцевого нотаріуса.
Дмитро Іванович був задоволений своєю перемогою. Але не міг же він вийти з будинку попа без будь-якої речі!
— У мене до вас ще одне прохання.
— Яке саме?
— Ви мені хоч тимчасово, для науки, дайте оцю кам'яну сокиру.
— А як вона десь загубиться, тоді що?
— Не турбуйтесь: у мене ніщо не пропадає. Можу видати розписку.
— А чи надовго потрібна вам ця сокира? — спитав піп.
— Ну, днів на десять.
— Гаразд, професоре, беріть. Але слово — закон! Не більше як на десять днів. А розписочку все-таки напишіть, воно якось буде надійніше й спокійніше на душі.
— Все буде так, як умовились. Ось вам і розписка.— Прощаючись, Дмитро Іванович подякував отцеві Стефану, а сокиру загорнув у хусточку й поклав собі в кишеню.
Коли Дмитро Іванович повернувся додому, йому тільки думки було, щоб цю рідкісну сокиру назавжди залишити в музеї. Але як? Коли не повернути через десять днів, піп розгнівається, знищить свій заповіт і не віддасть багатої колекції для музею. Що ж робити? Нарешті придумав. Він викликав до себе місцевого скульптора Тендера і спитав його;
— Дивіться, перед вами, дорогий чоловіче, лежить рідкісна сокира часів неоліту. Ви людина тямуща, придумайте щось таке, щоб ця сокира лишилася в музеї, бо вона чужа, взята на десять днів під мою розписку.
— Нічого, Дмитре Івановичу, я не зможу придумати;
Доведеться, мабуть, повертати її тому, в кого взяли,— безпорадно розвів щуками скульптор.
— Ні, друже, така рада мені не підходить. Зараз бачу, що ви не музеолог! Ви зробіть так, щоб і кози були ситі, і сіно ціле! Он що!
— Не придумаю, Дмитре Івановичу, не зможу,— усміхнувся скульптор.
— А я вже придумав. Адже недарма вас викликав. Ц Слухайте: ви добрий майстер, візьміть цю сокиру і зробіть В з неї точнісіньку копію: витешіть так, щоб і я не розпізнав, де оригінал, а де копія. Можете це зробити?
— Чому ж, це можна!
— От і чудово. Скільки вам треба часу?
— Півмісяця! Бо я дуже зайнятий іншими невідкладними справами.
— Не підходить! Ви зробіть через вісім-десять днів, бо по сокиру прибіжить піп, у якого я взяв

читати