Завантажити

своїми помічниками. Сторож і Яворницький двічі навантажували воза статуями, картинами, книгами і перевозили їх до музею. За останнім рейсом захопили й старовинний клавесин.
Ще раз Дмитро Іванович обійшов кімнати. Він помітив альбом, палітурки якого були оздоблені сріблом. У них був вправлений коштовний діамант.
— Бери, Маріє, оцю штукенцію,— сказав професор дівчинці,— і неси до воза. Та гляди ж не впади з нею, бо це дуже дорога річ. А будеш падати — хапайся за землю.
Підвода, вщерть навантажена рідкісними скарбами, загуркотіла до музею.
Друга зустріч, яка назавжди зблизила цих людей, відбулася 1924 року. Тоді О. С. Соловйов працював у трудових школах викладачем співу. До нього підійшла дружина Яворницького — вчителька Серафима Дмитрівна — і спитала:
— Скажіть, Олександре Сергійовичу, чи ви змогли б з голосу записати українські народні пісні?
— А чому ж? З великою охотою зроблю запис. А з чийого я; голосу записувати?
Дружина розповіла, що Дмитро Іванович дуже любить народні пісні, зібрав їх близько тисячі, багато знає на голос. Найулюбленіші пісні він часто співає і хоче, щоб вони збереглися. Серафима Дмитрівна запросила Соловйова завітати до них додому, ближче познайомитись з професором-етнографом.
Дмитро Іванович зустрів гостя дуже ласкаво. Він почав з ним розмовляти російською мовою, але Соловйов, хоч сам і москвич, розумів українську мову, тому він сказав:
— Ви, Дмитре Івановичу, розмовляйте зі мною українською мовою. До речі, це мені пригодиться, бо саме тепер я відвідую курси української мови.
Дмитро Іванович був дуже радий, коли дізнався, що Соловйов працював у 1907—1912 роках у Чернігові, особисто знав Михайла Коцюбинського. Професорові було приємно почути й про те, що Павло Тичина і Григорій Верьовка були його учнями в Чернігівській семінарії.
— Дмитро Іванович,— згадує Соловйов,— вибирав якусь історичну пісню, розкривав її зміст і казав, як треба її виконувати.
Дмитрові Івановичу було тоді сімдесят років. Але він без будь-якої натуги виводив пісні. Після того, як він проспівував якусь пісню двічі-тричі, Соловйов записував її так, щоб не пропустити динамічних відтінків, темпу й характеру виконання.
— Слід зазначити,— казав Олександр Сергійович,— що Дмитро Іванович надзвичайно вдало й точно передавав народні пісні. Він дуже добре пам'ятав їх мелодії. Співаючи вдруге, втретє, він ніколи не збивався й не відхилявся від першого виконання. В нього була добра пам'ять і чудовий музикальний слух.
Одного разу, в умовлений час, Соловйов прибув, щоб записувати далі пісні на голос. Дмитро Іванович хоч і привітно зустрів гостя, але чомусь був похмурий.
— Сьогодні, Олександре Сергійовичу, я не зможу наспівувати — немає настрою. Щоб співати улюблені пісні, треба вкладати в них душу, а без доброго настрою діло не піде.
Мабуть, відкладімо на інший час.
Через кілька днів вони знову взялися за роботу. До Дмитра Івановича повернувся бадьорий настрій, він був веселий, балакучий, здавалося, помолодшав років на двадцять.
Спочатку Дмитро Іванович проспівав мінорну, але досить енергійну пісню «Запорожці, ви добрі молодці». За нею другу — «А наш пан отаман».
— Цих пісень,— сказав він,— у жодному збірнику ви не знайдете, бо вони ще ніде не записані. Тим часом вони мають велику художню цінність.
Олександр Сергійович помітив, що в Дмитра Івановича була одна найулюбленіша пісня: «Ой за гаєм зелененьким брала дівка льон дрібненький». То тексту народної пісні Яворницький ставився не тільки як історик, але й як поет, художник. Він часто наводив дуже влучні вислови відомих композиторів про цінність і значення народної пісні.
Запам'ятав Соловйов ще один цікавий епізод, який характеризує Яворницького як людину глибоко обізнану, цілком віддану справі розвитку культури серед широких народних мас.
Десь 1925 року в Катеринославі була організована українська хорова капела «Зоря». На перший виступ капели запросили і Дмитра Івановича. В програмі були твори композиторів Козицького, Вериківського, Богуславського та інших. Дмитро Іванович сидів у ложі, дуже уважно слухав. Після закінчення концерту до нього підійшов керівник капели и спитав:
— Наш хор молодий, мене дуже цікавить ваше враження від першого концерту.
— Капела співала добре. Я тут слухав такі пісні, яких ще ніде не чув. Дякую за це. Добре, що ви не відриваєтеся від життя й несете нове в народ. Але як ви могли допустити, щоб українська капела обійшлася без української народної пісні? На мою думку, слід було включити до програми твори Лисенка, Стеценка, Степового, Леонтовича.
Близькі зв'язки композитора з ученим дали добрі наслідки. Олександр Сергійович зробив велике діло. Він записав з живого голосу Д. І. Яворницького шість рідкісних історичних пісень. Спасибі йому за те, що доніс до сучасників голос минувшини.
Ось ці пісні:
«Ой по горах, по долинах», «Не ходи, козаче,

читати