Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

з того, як фамільне? Це не завадить, щоб ці речі були виставлені в храмі культури. Як ви на це?» «Е, ні, не можу: це святиня моїх предків, не віддам». Довгі мої переконування ні до чого не привели. Князь не поступався. Я тоді страшенно на нього розгнівався, грюкнув дверима й пішов з будинку. Аж чую, торохтить екіпаж. Глядь — сидить князь і махає рукою, щоб я зупинився. Я став і чекаю.
«Пробачте, Дмитре Івановичу, я прошу вас повернутись до мене».
«Повернусь тоді,— кажу,— коли всі експонати віддасте музеєві».
Князь покрутив свої пишні пофарбовані вуса, подумав-подумав і погодився. Віддав усю колекцію. Ось гляньте сюди — яке це багатство! Все це назавжди стало власністю музею.
 
НЕ В ТИХ РУКАХ
 
Один з помічників Д. І. Яворницького, який збирав для вченого етнографічний матеріал та музейні речі, повідомив його, що на острові Велика Хортиця десь 1915 року об'явився бандит Башмак, озброєний двома запорозькими пістолями з кремінним запалом та кривою шаблюкою. Цей розбишака нападав на перехожих і грабував їх. Ніхто не чув, щоб цей бандит стріляв з пістолів. Зустрічаючись з людьми, він миттю наставляв два пістолі, і перелякана жертва скорялася, віддавала йому все, що вимагав грабіжник. Оповідали, що заради сміливості Башмак виходить на своє «полювання» п'яний.
Злочинець прибрав вигляду запорожця: відпустив довгі вуса, носив кудлату шапку та широкі шаровари. Скільки жандарми за ним не ганялись, але спіймати його так і не вдалося.
Дмитра Івановича зацікавив новоявлений «запорожець» і воднораз дуже обурював: як це негідник здобув старовинну запорозьку зброю? Та ж він спаплюжив честь запорожців. За такі злочини в Січі прив'язали б до стовпа й били б киями. Там з такими не панькалися. Ні, треба будь-що зброю відібрати, їй місце в музеї.
З такою думкою Дмитро Іванович узяв квитка й поїхав до Олександрівців. Незабаром він появився й на Великій Хортиці. Тут розпитав, хто такий Башмак і чи справді в нього є запорозька зброя. Місцеве начальство підтвердило це, але допомогти вченому відмовилося, щоб, бува, не накликати на себе якоїсь халепи.
Тоді Яворницький вирішив діяти сам. Перш за все він дізнався, що з Башмаком дуже часто випиває якийсь дід Кушпіль.
Дмитро Іванович зайшов до хати Кушпіля. Злидні виглядали з усіх кутків: діти обірвані, немиті, нечесані. Мати худа, засмучена. В її очах відбилося вічне горе й нестатки.
Кушпіль після доброї чарки вивернувся на соломі й хропів на всю хату. П'ятеро малих дітей накинулися на миску з розмоченими сухарями, ледь присипаними цукром.
Гість привітався. Уважно оглянув хату, погомонів трохи, потім підійшов до дітей, погладив їх по голівках. Після цього витяг з кишені дві пригорщі карамелі і роздав її дітворі. В хаті повеселішало. Діти й мати усміхнулися.
— Спасибі за гостинці! — соромливо промовила мати. Дмитро Іванович подумав: «Треба й матір чимсь порадувати». Передбачливий гість заздалегідь подбав про це.
— А вам ось що! Візьміть, носіть собі на здоров'я, на свою втіху,— і він витяг з кишені кашемірову квітчасту хустку і подав господині.
Та спочатку розгубилась, а потім нерішуче підійшла до гостя і взяла подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо їй ще ніхто й ніколи не дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.
— Спасибі вам, добрий чоловіче, тільки чим же ми віддячимо? — турбувалася господиня.
— Нічого мені не треба: носіть та не згадуйте лихом. І тут Дмитро Іванович перейшов до діла. Він спитав її:
— Чи то не ваш чоловік спить на соломі?
— Мій чоловік і моє горе!
— А чому горе?
— П'є непробудно! Он уже третій день валяється п'яний і ні за холодну воду...
— З ким же це він так причащається?
— Та є тут у нас один пройдисвіт, «запорожцем» величає себе. Зберуться, нап'ються, поб'ються — на тому й день минає.
Дмитро Іванович зразу ж повеселішав, коли дізнався від старої Кушпелихи, що її чоловік приятелює з «запорожцем». Він став міркувати, як би це скоріше добратися до того лихого запорожця!
— Ану, тітко, розбудіть свого чоловіка. Після кількох стусанів господар підвівся з солом'яного ліжка.
— Вставай, он якийсь пан прийшов, а ти хропеш на с всю хату! — докірливо кинула дружина.
Кушпіль повагом підвівся, глянув каламутними очима на гостя. Голова в нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:
— Скажіть, де це ви так набралися?
— Та вчора трохи випив із «запорожцем».
— Що ж цей «запорожець» робить?
— Та що — п'є, гуляє та жінку лупцює. От і вся його робота.
— Виходить так: або п'є, або воші б'є, а без діла не сидить! — іронічно зауважив Яворницький.
— Так воно так! — засміявся. Кушпіль.
— А чи не хочете ви похмелитися? — спитав Дмитро Іванович.
— Та хто ж відмовиться від такого добра! — зрадів Кушпіль.
— Тоді ось що:



Партнери