Завантажити

заробив чимало побрязкачів. Тоді я йому й кажу:
«Друже мій, залиште свою бандуру в музеї, а собі придбайте нову, двінку, оздоблену». Бандурист погодився. І ось музей збагатів ще на запорозьку бандуру. Якийсь козарлюга-запорожець розважав свою душу, граючи на ній...— сказав замислено Дмитро Іванович.— А ця бандура ввійшла і в новітню історію: її змалював Ренін, і той малюнок уміщено в книжці «Запорожье в остатках старины и в преданиях народа». Он воно як! А ось, до речі, й малюнки Рєпіна. Тут їх кілька десятків. Спасибі Іллі Юхимовичу, моєму землякові, за те, що подарував їх нашому музеєві.
У травні 1931 року Дмитро Іванович порадив Залізнякові їхати до експедиції не дубом по Дніпру, а поїздом. Через місяць, коли спала вода в річці, до Вовніг приплив і голова експедиції — академік Яворницький.
До нього на квартиру прибули з Києва чотири студентки-практикантки. Вислухавши їх, Дмитро Іванович призначив дівчат до археологічних груп, які вели розкопки в різних пунктах Дніпра.
Прощаючись, Дмитро Іванович побажав їм успіху і кинув жартівливу репліку:
— Ідіть, працюйте з любов'ю, а як вийдете заміж, так щоб нам побільше народили археологів, а то старі йдуть на пенсію, а молодих щось я не бачу...
— Ходімо сьогодні до сільради, нам же треба там зареєструватись! — сказав якось Дмитро Іванович, звертаючись до Залізняка.
— Ходімо!
Дмитро Іванович надів білий костюм, капелюх, світлозахисні окуляри, взяв ціпок, і вони пішли до сільради. Привіталися. Залізняк помітив, що їх прийняли спочатку сухо, К не вельми привітно. Хтось навіть тихенько шепнув: «Це, мабуть, буржуй!» А коли Яворницький, цей артист слова, почав розповідати про минуле, всі кинули свою роботу й стали уважно слухати розповідь ученого.
Вже через годину вони заприятелювали з ним: до експедиції поставилися тепло, весь час допомагали археологам транспортом, квартирами й харчами.
А на квартиру до Яворницького плавом пливли і селяни, і місцеве начальство.
Одного разу він зібрав майже все село і прочитав лекцію про археологічні розкопки та культуру тих людей, які жили в цих же Вовнігах тисячі років тому.
Там були знайдені кам'яні вироби: ножі, свердла, скребочки, наконечники стріл та списи.
— От що, Марку Микитовичу, ви сфотографуйте мені всі добуті тут речі в натуральну величину,— звелів професор.
Селянському фотографові ще не доводилося мати діло з такими речами, але він, будучи з природи кмітливим чоловіком, добрав способу: клав один сірничок поряд експоната, а другий, для порівняння, примощував біля матового скла. Виходило те, що хотів Дмитро Іванович.
Професор похвалив розторопного фотографа і дав йому складніші завдання.
Багато селян, які жили понад Дніпром-Славутою, добре знали свого давнього знайомого Д. І. Яворницького. Надвечір, коли вже стала менша спека, він узяв з собою Залізняка й пішов до знайомих селян, щоб пошукати якоїсь старовини; і якщо не пощастить придбати якусь старовинну річ, то хоч би сфотографувати її.
— Матеріал,— казав Дмитро Іванович,— треба добувати просто з живого джерела, з живого духу, з живої мови народу.
В одного селянина Дмитро Іванович знайшов пречудесну скриню; вона добре збереглася і, була оздоблена українським орнаментом.
— Цю скриню сфотографуйте мені, це дуже рідкісна річ з цікавими візерунками. Згодом вона буде в музеї.
Проходячи повз село, Дмитро Іванович помітив, що біля Вовніг розташувався циганський табір. Він підійшов до них, оглянув їхні шатра, вози, коней, навіть зазирнув у халабуди на возах, а потім обрав найтиповішу сім'ю і попросив Залізняка зафіксувати момент, коли циган саме кує залізо, а циганка з люлькою в зубах сидить біля горна і нагнітає повітря в горн.
— А навіщо вам цигани? — поцікавився Залізняк.
— Як навіщо! Цигани вже кінчають своє мандрівне життя. Отож для історії це фото якраз і пригодиться.
В той час, коли працювала археологічна експедиція, з хлібом та іншими продуктами було сутужне. За постановою уряду, членам археологічної експедиції і копачам, які виконували нелегку фізичну працю, видавали подвійний робочий пайок. Коли закінчили археологічні розкопки, їм належало одержати 25 пудів борошна. Дмитро Іванович зібрав колектив експедиції і спитав:
— Скажіть мені: чи тут е голодні між вами?
— Ні, немає! — гуртом відповіли.
— Так от що: двадцять п'ять пудів належного нам борошна зі складу Солонянського райвиконкому не брати, а передати державі. Обійдемось! Отакої дотримуюсь я думки! — сказав, як зав'язав Яворницький. І, подумавши, додав: — Хіба, може, от що: передайте пекареві моє прохання: нехай спече велику, пишну українську паляницю. Повеземо її в музей і виставимо напоказ відвідувачам, щоб знали, який ми їли, їмо й будемо їсти хліб на Україні.
...Тихо, спокійно й велично несе свої води Дніпро-Славута, обминаючи зустрічні гострі та високі скелі. Вранці, тільки почало світати, до берега

читати