Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

Марко товчеться по пеклу, а й досі того не доб'юся. Відкіля пішла ця поговірка, і як це пояснює сам український народ, ні один славіст мені не довів. Я не можу зараз дати Вам матеріальної допомоги, щоб облегчити Вашу роботу, бо Ви самі добре знаєте, яке ми нині переживаємо безгрішшя. А проте, коли в нас забряжчать у кишені побрязкачі, то ми не пошкодуємо розтулити перед Вами свого гаманця, щоб дати Вам допомогу ширше розгорнути свою працю на ниві рідної науки.
Про той матеріал, який є в нас у музеї, ви не турбуйтеся, бо про нього турбується сама держава.
З щирою та правдивою до вас повагою
Дм. їв. Яворницький»
25/ХІ 1930 p.
 
— У цьому листі я відчув стільки тепла й справжньої доброзичливості,— казав Залізняк,— що загорівся великою охотою служити для вченого й для музею: фотографувати, збирати для науки все, що біля людей і для людей. Збирав і нараз надсилав цей матеріал Дмитрові Івановичу.
Між ученим і фотографом-селянином зав'язалася тепла дружба. Вже трохи пізніше Дмитро Іванович запросив Залізняка прибути до нього додому.
 
«Вельмишановний Марку Микитовичу!
Я хотів би за всяку ціну бачити вас у себе вдома. Ким і де ви працюєте? Яка у вас сім'я? Коли у вас е змога, то приїдьте до мене та захватіть портрет свого батька, якщо він є.
З щирою пошаною Дм. Яворницький»
25/ІІІ 31 р.
 
Одержавши цього листа, Залізняк відклав усі справи й не поїхав, а полетів у Дніпропетровськ. Йому дуже кортіло побачити, який же він е, той професор, що так тепло листується з ним і добросердно запрошує його до себе.
На майдані Шевченка Марко Залізняк знайшов будинок номер п'ять. Натиснув на кнопку. За дверима почувся голос;
— Хто там?
— Це я, Залізняк, із Удачної.
— А-а! Залізняк! Заходьте, заходьте! — ласкаво запросив Яворницький.— А ваше прізвище не просте — історичне, першим його оспівав Тарас Шевченко!
Дмитро Іванович потиснув руку і запросив гостя до світлиці.
Тут Марко Микитович передав Яворницькому свої етнографічні фотознімки, а за одним заходом свого зошита, в якому карлючками були записані селянські пісні, нові слова, які ввійшли в ужиток колгоспників. Це були найдо-дожчі дарунки для вченого.
Дмитро Іванович підвівся з свого крісла, підійшов до Залізняка й сів біля нього на канапі. Цікава розмова між ученим і фотографом тривала довго. Стрілка годинника вже порушила режим у цьому будинкові. Але Дмитро Іванович не пускав гостя, він усе глибше й глибше проникав у його душу, цікавився життям.
— А як же ви, в глухому селі та ще в дореволюційні часи, стали фотографом?
— А це було так. Ще юнаком, після закінчення двокласної школи, я вичитав у газеті таку об'яву: «Хто хоче заробити 100 карбованців у місяць, придбайте в Харкові за чотири карбованці апарат «Фотокартонет». Батько мій був людина побожна, він категорично виступив проти мого задуму. «Ти, Марку, викинь з своєї дурної голови отой фотоапарат,— якось нагримав він.— Оте діло від сатани!» Тоді я потай від батька зібрав од щедрування, посипання та поздоровлення з Новим роком чотири карбованці, сходив до поштаря, і він допоміг мені оформити замовлення. Через тиждень я одержав посилку з фотоапаратом і приладдям до нього. З того часу я не розлучався з цим ділом — став фотоаматором.
Дмитро Іванович уважно слухав Залізняка, інколи всміхався, перепитував окремі слова та вислови.
— Так у вас, виходить, є великий досвід! Це ж прекрасно. Отакого чоловіка я й шукав.
— Воно-то прекрасно, але й не дуже: були в мене і приключки з цим фото, були й невдачі.
— Які ж приключки? — спитав Яворницький.
— Це було під час війни в чотирнадцятому році. Мене забрали до війська, послали полковим фотографом. І ось там вийшла оказія.
— Яка?
— Ось яка. Іде мені назустріч командир полку. А я зняв свого кашкета та й кажу: «Драстуйте, з середою будьте здорові!» Він спочатку аж чмихнув, а потім визвірився на мене злими очима та як гаркне: «Струнко! Ти хто такий?» Я кажу: «Фотограф, ось мій документ!» — «В стрій, на передову! Мені фотографи не потрібні!»
І опинився Залізняк на передовій позиції, був поранений, а все ж носив фотоапарата, з ним не розлучався і в госпіталі, і все своє життя.
Яворницький вислухав цей епізод, добре посміявся, потім вийняв книжечку й щось записав до неї.
— Так от що, Марку Микитовичу, йдіть до мене фотографом. Пишіть заяву, а завтра я дам наказа, щоб зарахувати вас до археологічної експедиції на літній сезон. Як, відпустять вас з колгоспу?
Залізняк з великою охотою прийняв запрошення керівника експедиції стати фотографом. А щоб не було будь-яких непорозумінь, він попросив академіка написати про це листа до голови колгоспу ім. Дем'яна Бедного.
Правління колгоспу не перечило. Тоді Залізняк з дружиною та матір'ю взяли квитки й приїхали просто до свого знайомого Д. І. Яворницького. Професор гостинно прийняв



Партнери