Завантажити

учителем прибули до Дніпропетровська. Йдуть до будинку Дмитра Івановича, хвилюються, чи прийме професор їхню допомогу? Правда, вона була дуже скромна, та йшла від щирого серця, з пошани до свого вченого. Це їх втішалой заспокоювало.
Підійшли до дверей, сіпнули за ланцюжок. Тиша. Подзвонили ще раз. Згодом почули, як хтось тихо підійшов до дверей. Не запитуючи наперед: «Хто там?» — відчинив двері. Бачать, перед ними сам Дмитро Іванович — сивий, блідий, з запалими очима, Привіталися. Гості трохи розгубилися, засоромилися, мовчать, не знаючи, з чого почати свою розмову. Дмитро Іванович помітив це й шанобливо запросив їх до себе:
— Прошу, заходьте, таромчанські гості...
— Дякуємо.
Школярі боязко йшли з клунками в руках слідом за своїм учителем, їх одразу вразили чудово розмальовані стіни вітальні. Ось козак Мамай, далі он — кобзар під вербою грає. Ще в передпокої вони побачили старовинну скриню з намальованим на ній запорожцем, казан, в якому січовики варили страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козаків. Дітям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.
Та ось учитель, затинаючись від хвилювання, взяв у дітей клунки й підійшов з ними до Дмитра Івановича.
— Візьміть, Дмитре Івановичу, від нас цей скромний подарунок. Це діти, учні мої, принесли вам.
Дмитро Іванович розгубився, зніяковів. Він був зворушений увагою школярів.
— Навіщо це? Ви ж самі тепер у нужді живете! Як можна! Ні, ні. Цього не треба,— сказав професор.
— Та це, Дмитре Івановичу, все своє, не куплене. Не соромте нас, візьміть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,— благав Лоян.
— Ну, спасибі, велике спасибі вам! — сказав зворушений Дмитро Іванович. На очах у нього виступили сльози. Учні помітили це, одвернулися; потім, як горобці до проса, кинулися до стін і стали з великим захопленням розглядати картини, музейні речі, що були виставлені у вітринах другої кімнати.
Дмитро Іванович підійшов до хлоп'ят і спитав їх:
— Що, дітки, цікаво?
— Еге,— гуртом відповіли діти, всміхаючись до професора;
Школярі посміливішали. Почали самі сипати питання. Дмитро Іванович довго водив їх коло вітрин, давав пояснення.
Михайло Іванович і його учні стали збиратися додому. Господар одягнувся, щоб провести їх за поріг. Та не втерпів, пішов з ними далі.
— Я вас, дорогі мої гості, проведу до самого музею і покажу найголовніші скарби, які я зібрав за своє життя.
— Що ви, Дмитре Івановичу, не треба. Ваше здоров'я не дозволяє так довго водитися з нами,— шанобливо сказав Лоян.
Але Дмитро Іванович .категорично відхилив їхні турботи про його здоров'я і повів гостей у музей. Там він показав етнографічний та запорозький відділи. Потім пішов до кабінету, виніс і подарував дітям свій твір «За чужий гріх».
Прощаючись, Дмитро Іванович дуже дякував дітям за турботи і просив частіше навідуватись, не забувати його й далі.
Учні були дуже задоволені, що побачили музей і послухали пояснення самого професора.
 
ДАРУНОК 3 КУБАНІ
 
Навесні 1926 року до музею зайшов високий на зріст, Стрункий, середніх літ чоловік. Службовцям музею одразу ж впала в очі військова виправка відвідувача. В правій руці незнайомий тримав якусь загадкову річ, загорнуту в газету. Директора музею Д. І. Яворницького ще не було.
Взявши квитка, гість пішов оглядати музей, а тим часом з'явився і Д. І. Яворницький.
Доглядачка музею Марія Іванівна Попова підійшла до незнайомця й шепнула йому на вухо:
— Ви, здається, питали директора музею?
— Так, питав.
— Ото він пішов,— кивнула головою в той бік, де тихенько йшов Яворницький.
— Дякую.
Відвідувач енергійним кроком підійшов до директора музею.
— Професоре, я до вас!
— Будь ласка, прошу. А хто ви будете? — поцікавився Яворницький.
— Яз Кубані, козак Антін Іванович Башта. Приніс вам, Дмитре Івановичу, одну штуку.
— Покажіть, що там у вас за штука. Коли Башта розгорнув газету й показав директорові свою шаблю, Дмитро Іванович засяяв, а потім міцно обійняв і поцілував козака.
Шабля була вся срібна, добре оздоблена і дуже подобалася Дмитрові Івановичу.
— Де ж ви, козаче, її доскочили? — поцікавився професор.
— Скажу. Цю шаблю в день мого одруження подарував мені близький приятель. Довго я зберігав її, в походах з нею був, а тепер вирішив подарувати її музеєві.
Приймаючи від Башти шаблю, Дмитро Іванович радісно сказав:
— Такої шаблюки в музеї ще не було. Добра шаблюка, козацька!
Через деякий час Антін Іванович знову зайшов до музею. Як же він був здивований, коли побачив, що його щабля висить у вітрині над-шаблею кошового отамана Івана Гладкого.
Антін Іванович підійшов до професора Яворницького та й каже:
— Що ж це ви, Дмитре Івановичу, зробили?
— А що? — здивувався професор.
— Та хіба ж я вище за отамана

читати