Завантажити

професора Яворницького листівку, в якій він писав:
«Шановний Тихоне Івановичу!
Ваші з Лаврушком клопоти про придбання погруддя Тараса Шевченка не пропали даром. Я все тут улаштував. Приїздіть і забирайте погруддя Шевченка. Нехай щастить Вам!
З щирою пошаною Д. Яворницький»
Брати погруддя приїхав Т. І. Дудка — і зразу ж до Яворницького.
— Все гаразд,— упевнено сказав Дмитро Іванович.— Ідіть у художній музей, я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за ті 700 карбованців, що ви їх зібрали на селі. Та не забудьте ж на постаменті зробити напис,— додав Дмитро Іванович.
— А який же ви порадили б зробити напис?
— Думаю, що добре промовлятимуть такі слова:
 
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
 
— Чудові слова! Спасибі вам, Дмитре Івановичу, неодмінно зробимо цей напис.
Дудка пішов у художній музей і справді заплатав за погруддя тільки 700 крб. З радістю він забрав погруддя й привіз його в село Олександрополь.
Біля клубу зібралось багато людей на мітинг, присвячений відкриттю пам'ятника великому Кобзареві.
Ось на трибуну піднявся голова сільради:
— Сьогодні в нашому селі — свято. Ми відкриваємо пам'ятник великому синові українського народу Тарасові Шевченку. Погруддя Кобзаря нам пощастило придбати в Катеринославі за наші трудові гроші. Спасибі вам, добрі земляки.
Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою.
До трибуни підійшов Тихін Дудка.
— До нашого степового села,— промовив він,— прийшов наш рідний батько Тарас Шевченко. Тепер він вічно буде з нами. Від усього серця дякую вам, громадяни, за зібрані кошти, за вашу любов до геніального поета.
Всі, хто був на площі, зняли шапки. Біля трибуни вишикувався місцевий хор. Ним керував учитель. Хор виконав
«Думи мої», потім «Заповіт».
До пізньої ночі на майдані лунали пісні, грали музики, танцювали хлопці й дівчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвір'ї школи. Стоїть він і зараз там.
 
ГІСТЬ 3 КОБЗОЮ
 
Улітку 1929 року Дмитро Іванович прочитав біля парку ім. Шевченка афішу. В ній сповіщалося, що в робітничих Клубах та палацах Дніпропетровська виступає кубанський кобзар Безщасний.
Приходить того дня Дмитро Іванович в музей і каже мені:
— А ви чули, що в місті з'явився якийсь кобзар? Я
щойно читав афішу. Виступає він у Чечелівці, в робітничих районах. Ви сходіть туди, побудьте на концерті, послухайте його, придивіться, якщо це справжній кобзар — запросіть його до мене. Так і скажіть, що з ним хоче познайомитись Яворницький.
Пішов я в клуб, побув на концерті, побачив кобзаря. Це був кремезний, середнього зросту чоловік років п'ятдесяти, з такими вусами, як носив Тарас Шевченко. Одягнений він у червоний жупан, сині штани, підперезаний шовковим поясом. Він таки справді чудово грав на кобзі й співав стародавніх і сучасних українських пісень. Після кожної пісні його тепло вітали й щоразу просили повторити ту чи ту пісню.
Як тільки закінчився концерт, я пішов за лаштунки, познайомився з кобзарем і попросив його відвідати музей та побачитися з професором Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарів.
— Чули ви про нього? — спитав я кобзаря.
— Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним — велика честь для мене. Завтра неодмінно прийду.
Кобзар Безщасний рівно о дев'ятій годині прийшов до музею в повному спорядженні — з кобзою під рукою. Я відрекомендував його професорові, який нетерпляче чекав кобзаря в своєму кабінеті. Привіталися.
— Сідайте, розказуйте, звідкіля ви приїхали до нас, хто ваші батьки? — спитав Яворницький.
— Я сам з Кубані. Граю на кобзі вже років, мабуть, тридцять. Батьки мої розповідали, що дід був запорозький козак. Чи так це, чи ні — не знаю, а кажу те, що чув від батьків.
— Добре! А що ж ви вмієте грати, що співаєте?
— Я виконую українські стародавні й сучасні пісні, сумні й веселі. На концертах співаю під свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братів азовських тощо, а під кінець — жартівливі: «У Києві на риночку», «Ой кум до куми залицявся», «До вдовиці я ходив» та інші.
— Ану, вшкварте мені про Байду,— попросив професор. Тепла, дружня зустріч ученого надала кобзареві сміливості. Вдарив кобзар по струнах, чудовим баритоном заспівав про Байду, і засяяло обличчя Дмитра Івановича.
— Та й добре ж ви граєте! Аж за душу бере.
Дмитро Іванович розповів гостеві про історію кобзи, про кобзаря Остапа Вересая, потім повів його по музею, а звідти — до себе на обід.
Ми добре знали, що, коли Дмитро Іванович когось запрошує до себе на обід,— це найвища нагорода, це честь і доказ того, що гість прийшовся до душі.
П'ять днів гостював кобзар у Дмитра Івановича, п'ять днів лунала музика в його будинку.
— Що ж ви робили всі ці дні? — спитали ми

читати