Завантажити

Однак Яворницького не покидала думка про спорудження пам'ятника Шевченкові, і він звертається з цим проханням до Рєпіна знову, вже в радянський час. Це було в останні роки життя художника. Рєпін гаряче сприйняв цю пропозицію і вже почав працювати над збиранням матеріалів та виготовленням ескізів.
1928 року Дмитро Іванович одержав від Рєпіна листа й невеличкий малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатській безкозирці; він замріяно схилився біля перекинутої тачки,— певно, щось думає писати.
Тільки кволе здоров'я Рєпіна, а згодом і смерть, завадили йому здійснити свій творчий задум. Але ескізи пам'ятника й понині зберігаються в музеї Т. Г. Шевченка в Києві як свідки глибокої пошани І. Ю. Рєпіна та Д. І. Яворницького до геніального сина українського народу. Любов і повагу до великого Кобзаря Д. І. Яворпицький проніс через усе своє життя.
 
ВІД ЛИСТА ДО ПАМ'ЯТНИКА34
 
Пасічник Тихін Іванович Дудка познайомився з професором Яворницьким восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тоді він уперше завітав до Дніпропетровського музею. Біля виходу з приміщення зустрілася йому група студентів, а серед них сивий середній на зріст чоловік.
— Як жалко,— сказав він, дивлячись на Дудку,— що . люди недооцінюють користі від того, що носять свої голови непокритими, а в приміщенні особливо.
Тихін Іванович був тоді в шапці і догадався, що зауваження стосується не когось іншого, а саме його. Знявши шапку, Дудка не розгубився й запитав:
— Скажіть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький?
— Я.
— Так дозвольте мені, селянинові, який давно хотів побачитися з вами, потиснути вашу руку. Дмитро Іванович привітався з ним.
— Хто ж ви такий будете? Звідкіля ви?
— Я родом з Солонянського району,— відповів Дудка. Тоді Дмитро Іванович обернувся до студентів, які групою юрмилися біля нього, і сказав:
— Ну, хлопці, тепер ви самі йдіть по музею, а я займусь оцим вусатим гостем.
Коли вони залишилися на самоті, професор спитав:
— Що ж вас найбільше цікавить у музеї?
— Мене все цікавить, що тут є, що зібрано вашими руками. Одне тільки мені не подобається.
— Що саме?
— Навіщо ви портрет Катерини виставили? Скільки ж горя й сліз вона завдала селянам!
— Бачите, голубе,— сказав Дмитро Іванович,— так не слід розглядати експонати. На них треба дивитися з історичного погляду. Одне діло — портрет, а друге — послухайте, що розповідають наші екскурсоводи. Ось тоді ви й зрозумієте як слід.
Потім Дмитро Іванович повів пасічника Дудку по музею, а під кінець запросив до свого кабінету й подарував йому копію листа запорожців до турецького султана.
— Це візьміть собі на пам'ять,— сказав він.
— Е, ні. Ви мені, будьте ласкаві, підпишіть, од кого й для кого,— попросив Дудка.
— Це можна.
Дмитро Іванович узяв перо й написав: «На добрий спомин від Д. І. Яворницького Тихонов! Івановичу Дудці».
В селі до дірок зачитали той веселий подарунок.
Незабаром обставини знову звели Дудку з Яворницьким. Селяни села Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з ініціативи Т. І. Дудки та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник Тарасові Шевченку. Відповідальним за збирання коштів і побудову пам'ятника призначено голову кооперативу демобілізованого червоноармійця Олександра Михайловича Лаврушка.
Характерно, що це діялося після воєнної розрухи, селяни були бідні, напівголодні, але любов до геніального співця України була вища за особисті потреби. Люди охоче вносили гроші, борошно, просо, навіть насіння свиріпи. Зібрано всякої всячини на 400 карбованців. До них додали ще 300 карбованців з культфонду кооперації. Ці гроші селяни довірили Т. І. Дудці та О. М. Лаврушку й відрядили їх до Катеринослава, щоб придбати погруддя Т. Г. Шевченка.
І ось Дудка й Лаврушко в Катеринославі. Пошуки майстерні, яка виготувала б погруддя, кінчилися невдачно — спеціальної майстерні в місті не було. Тоді Дудка згадав про Д. І. Яворницького і вирішив порадитися з ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка.
Дмитро Іванович схвилювався, почувши про їхні заходи.
— Велике діло робите ви, люди. Велике й благородне.
— Порадьте ж нам, Дмитре Івановичу, до кого звернутися, в кого шукати підтримки? — прохали селяни з далекого села.
— Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо, в ній і виготовлять для вас погруддя Шевченка.
Вони послухали поради вченого. Зайшли в художній музей, а там з них заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованців. Бракувало, виходить, 1300 карбованців. Де ж їх узяти? Що робити?
Побідкалися селяни й вирішили знову піти до Дмитра Івановича — ану, порадить і допоможе! Він уважно їх вислухав і сказав:
— Гаразд, їдьте додому, а я з ними сам побалакаю.
Т. І. Дудка і О. М. Лаврушко подякували професорові й поїхали додому. Через тиждень вони одержали від

читати