Завантажити

окружкомівців, спитав:
— А ви, товариші, члени профспілки?
— Аякже, Миколо Олексійовичу.
— Тоді ходімо по квитки — посміхнувся він і перший рушив до каси.
У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерігав, як гості брали вхідні квитки.
Музейні працівники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що все було гаразд,— гості, усміхаючись, підходили до академіка Яворницького.
— Всі взяли квитки? — спитав Дмитро Іванович.
— Усі, всі,— відповіли йому.
— Ну, а тепер, шановні гості, бачите .он стрілочки? Вони показують, звідки треба починати огляд музею. Ви люди письменні, бувалі, будь ласка, ідіть і розглядайте експонати.
— Ні, Дмитре Івановичу,— звернувся до нього М. О. Скрипник,— просимо вас, проведіть нас по музею. У ваших устах і експонати оживають.
— Добре. Ходімте, тільки не гнівайтесь на мене, ,коли зачеплю десь за живе.
І Яворницький повів гостей знайомити г музеєм, з його скарбами.
Під кінець екскурсії Яворницький повів Скрипника в підземелля музею і показав йому там сотні ящиків з речами, здобутими археологічною експедицією під час будування Дніпрогесу. Всі вони лежали запаковані, їх ніде було виставити.
— От бачите, що робиться! — розводив руками Яворницький.
Микола Олексійович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався..
— Ну що ж, доведеться почекати. Гроші все-таки знайдемо, музей добудуємо. Не гнівайтесь, Дмитре Івановичу, все буде гаразд.
— Добре, поживемо — побачимо.
— Що ж у вас ще в нового? — поцікавився Скрипник, оглянувши музей.
— Є скарб, який ми знайшли, коли досліджували берег Дніпра біля Запоріжжя. Хочете — покажу?
— Охоче подивимося, покажіть, будь ласка,— зацікавився Скрипник.
Дмитро Іванович повів наркома і його товаришів у відділ релігійних культів музею, відкрив скриню, а звідти обережно витяг скарб, який знайшов молодий археолог музею В. А. Грінченко. Там був срібний орел, залізна зброя, золоте оздоблення кінської збруї, причому не часів козаччини. Орнаментовка свідчила, що скарб належить до VIII століття нашої ери.
— Бачите, Миколо Олексійовичу, були б у нас гроші, моя ширше дослідили б ті місця Дніпра, що будуть затоплені. Багато скарбів піде на дно. А шкода,
— Скільки ж вам треба грошей?
— Та я вже боюсь і просити... Треба п'ятдесят тисяч.
— Ці гроші, Дмитре Івановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова окрвиконкому та секретар окружного комітету не будуть заперечувати,— звернувся Скрипник до керівників округу.
— Та доведеться допомогти,
— От і добре!
Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну працю, за цікаву екскурсію в минуле.
Але відвідування на тому не закінчилося. Коли гості рушили до виходу, Яворницький згадав раптом і гукнув навздогін:
— Стійте! А розписку! — звернувся він до голови окрвиконкому.
— Яку розписку?
— Розписку на ті п'ятдесят тисяч, що пообіцяли для експедиції. Так буде надійніше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.
Але в окрвиконкомі цього разу не забули: через п'ять днів музеєві було виділено з місцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованців.
На ці кошти Д. І. Яворницький довершив археологічні розкопки в районі Дніпрогесу до кінця.
 
ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ
 
Дмитра Івановича Яворницького як ученого та людину великої душі знали люди різних верств. А найбільшу популярність він мав серед учителів і селян. Знали його й діти багатьох шкіл, де він був частим гостем.
Зиму з 1921-го на 1922 рік країна тяжко перебула внаслідок громадянської війни та неврожаю. Нелегко було тоді й Дмитрові Івановичу, тим більше що йому було шістдесят сім років. Недоїдання підточувало його здоров'я, валило з ніг. Про це дізнався вчитель Михайло Іванович Лоян, який учителював у таромській школі.
— Коли я почув,— казав він,— що Дмитро Іванович прихворів та має нестаток з харчами, одразу ж вирішив допомогти вченому.
Особистих достатків у Михайла Івановича не було, і тому він звернувся до своїх учнів:
— Любі діти! Ви пригадуєте професора Яворницького,з яким ви бачились у школі?
— Знаємо!..
— Він тепер заслаб, хворіє, та й з харчами в нього не все гаразд...
— Так, може, треба допомогти йому? — гуртом загули діти.
— Я так і думав, що ви зрозумієте мене з перших сліві скажете своє тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мої любі. А тепер так: хто що зможе — чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,— приносьте завтра до школи, а тут вирішимо, як надіслати вашу допомогу вченому.
Повернувшись із школи, діти передали слова вчителя своїм батькам. Другого дня в школу назносили всякої всячини, звісно, потрошку.
Михайло Іванович був радий, що його вихованці та їхні батьки виявилися такими людяними, чуйно відгукнулисяна його заклик.
У неділю вдосвіта, в березні місяці, п'ять хлопчиків із своїм

читати