Завантажити

Дніпро. Якщо вона була така погана баба, то давайте її виставимо біля музею на позорище всім людям. Нехай усі дивляться й сміються з цієї вражої баби. Оце буде для неї найбільша кара.
І звалена статуя залишилась біля постаменту. Вона чекала свого господаря.
Десь навесні 1920 року катеринославці помітили, що статуя Катерини загадково зникла. В сквері біля гірничого інституту лишився тільки високий постамент.
— В чому річ? Де поділася статуя? — питали люди. Загадкове зникнення статуї турбувало їх. Та було тоді не до Катерини. Під час громадянської війни місто часто переходило з рук до рук: то білобандити в ньому господарюють, то махновці, то григор'євці, то петлюрівці. Тільки після того, як прийшли до міста червоні, став налагоджуватися порядок і почалося нормальне життя.
— А де ж усе-таки статуя Катерини? — турбувалися городяни. Та тільки одиниці знали, що зникнення пам'ятника — діло рук Дмитра Івановича Яворницького.
Закінчивши читати лекцію в інституті народної освіти, професор Яворницький відібрав гурт студентів істориків і сказав їм:
— Сьогодні о дванадцятій годині ночі всім зібратися біля музею!
Стрілка годинника показувала вже одинадцяту годину. Дмитро Іванович стояв біля музею і чекав своїх помічників.
Нарешті й вони прийшли.
— Ану, козаки, беріть оці мотузки, ломи, кругляки, дошки, що я приготував, та й гайда за мною!
Студенти взяли знаряддя.
— Все забрали? — спитав Дмитро Іванович.
— Усе! —дружно відгукнулися студенти.
— Пішли!
Йти від музею довелося небагато — метрів сто. Біля постаменту студенти побачили постать Катерини.
— От що, хлопці, підкладімо круглячки під оці дошки, а поверх них покладемо статую та гуртом відкотимо її туди куди я вкажу.
Дебелі руки студентів підклали ломи, і вмить статуя зрушила з місця. Дмитро Іванович уважно оглянув її і побачив: вказівного пальця вже не було. Певно, як статую звалювали з постаменту, палець зломився і зник.
— А тепер, хлопці, беріть оту найгрубішу мотузку,— командував Яворницькнй,— чіпляйте за шию статую і за мною.
По команді Дмитра Івановича студенти дружно взялися за мотузки й потягли царицю на кругляках до нового, недобудованого приміщення музею. Там заздалегідь, обрано для неї місце.
— От і добре, відпочиньмо,— сказав Дмитро Іванович.
Згодом студенти взялися за лопати, викопали яму біля стіни музею і обережно опустили туди свій скарб. Пролежала вона там 2 роки.
Дмитро Іванович був спокійний і задоволений. Він зберіг статую.
Прийшов час виставити статую для огляду.
«Де ж її притулити? — думав Дмитро Іванович.— У музеї вона багато місця займе. Ні. треба підшукати інше місце».
Вирішили поставити статую Катерини II на подвір'ї музею, серед цілої армади кам'яних баб. Ось тут вона, на думку археолога, може стати об'єктом для порівняння еволюції мистецтва людини давніх часів з високим творінням людини пізнішої доби.
Отож «цариця» знову з'явилася на світ, тільки цього разу не в оточенні своїх фаворитів, а в оточенні кам'яних баб сивої давнини.
«А де ж усе-таки подівся вказівний палець Катерини II, як його знайти?» — ця думка весь час непокоїла збирача скарбів. Про це він часто казав у музеї, розпитував місцевих людей, не раз ходив на старе місце, до постаменту. Та Даремно — пальця не було.
Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин і спитав Дмитра Івановича:
— Я тільки що розглядав статую Катерини. Де ж палець?
— Не знаю.
— А я знаю.
— Де? — схопився Дмитро Іванович.
— В однієї дами: вона ним горіхи лущить.
Через день палець уже лежав під склом у вітрині музею. Приніс його сюди Дмитро Іванович. Він довго клопотався, щоб знайти майстра і якось приварити його.
Знавці мистецтва дякували Дмитрові Івановичу за те, що зберіг пам'ятник.
Якось, жартуючи, Дмитро Іванович сказав:
— Цікаво, що зробив би з, нами Потьомкін, коли б побачив, як ми тягли царицю, накинувши петлю на шию.
Під час окупації України німецько-фашистськими загарбниками статуя Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: її вивезли в Німеччину і, за певними даними, переплавили. У фашистів під час війни не вистачало кольорових металів, і вони переплавляли на зброю навіть високохудожнє литво. Але їм і це не допомогло.
 
ВТІКАЧІ У ВІТРИНІ
 
Майже чверть віку Іван Йосипович Попов працював у Дніпропетровському крайовому історичному музеї. Він виконував там усяку роботу: був муляром, вартовим, кочегаром.
До Жовтневої революції та в перші роки її вся сім'я Попова — дружина й три дочки — жила при музеї, в підвальному приміщенні. Вони й розповіли мені, як Дмитро Іванович Яворницький переховував у вітрині музею двох революціонерів.
— Наша мати,— розповідали сестри Марія та Ольга Попови,— нишком від нас і сторонніх людей готувала страву і щодня носила її нагору, в музей. Ми

читати