Завантажити

недовго тішила багатія. Якось Левченко завітав до музею, щоб пересвідчитися, чи все там на місці. Зайшов, глянув і очам своїм не повірив: уся його колекція акуратно була виставлена у вітринах музею. Біля кожної речі стояв номер з інвентарної книги.
— Як це розуміти? — спитав він у директора музею.
— А так розумійте, як ото бачите! — відповів Яворницький.— Ваша колекція конфіскована. Революція! Нехай тепер усі милуються тим, що довгі роки було приховано від людей, лишалося власністю одиниць... Вийшло, як бачите, на моє: вся колекція стала надбанням музею, а значить, і народу.
 
Не тільки Левченко тремтів за свою колекцію в перші роки Жовтневої революції. Захвилювалися мало не всі чиновники, дворяни, царські посіпаки. Не знали, що робити, де сховати своє багатство, рідкістні речі, нажиті чужою працею.
Багато катеринославських дворян і купців кинулися до професора Яворницького просити ради.
— Допоможіть, шановний Дмитре Івановичу, куди подітись, де приберегти наші скарби?
Дмитро Іванович радів, що для нього тепер випав багатий врожай.
— Несіть у музей. Тут усе буде ціле.
І попливли в підвали музею коштовяі речі. їх власники були певні: тут, у музеї, надійне місце для схованки речей.
Через деякий час на стінах музею з'явилися цінні художні картини, у вітринах — порцеляновий і фаянсовий посуд, рідкісні годинники, коштовні люстра тощо.
Все це багатство з наказу Дмитра Івановича було заінвентарізовано і стало власністю музею назавжди.
 
ДВІ ПОДОРОЖІ ДО ТАРОМСЬКОГО
 
Заслуги Дмитра Івановича в справі збирання й охорони пам'яток матеріальної культури Придніпров'я важко переоцінити. Всі могили, кам'яні баби, історичні будинки, запорозькі церкви він узяв на облік і старанно охороняв.
Коли він брав усе це на облік, то знав, де і що лежить, у кого зберігається таке, що йому місце в музеї.
На ювілейному засіданні Архівної комісії, що відбулося 21 квітня 1913 року, Дмитро Іванович виступав з лекцією про життя на Дніпровських порогах з тих часів, коли вперше з'явилися сліди людського життя, і до часів Запорожжя. Він розповів і про історію краю, і про зібрані рідкісні старовинні речі, і про ті речі, які слід залучити до музею, врятувати від загибелі.
У той же день Дмитро Іванович показав присутнім на цьому засіданні величезне двопудове запорозьке євангеліє, яке він добув у старій церкві поблизу Катеринослава.
До Дмитра Івановича дійшли чутки, що в церкві села Таромського є старовинне запорозьке євангеліє. Ця рідкісна і цінна річ схвилювала історика. Він кинув усі справи й поїхав до настоятеля цієї церкви. Хоч як він його благав, але настоятель виявився упертим і євангеліє не віддав.
Минув рік. Замість старого впертого настоятеля прибув туди другий. Це був простенький, довірливий, м'якіший настоятель, і Дмитро Іванович вирішив будь-що забрати євангеліє.
...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тільки чути співи солов'їв, та десь на березі Дніпра, перелітаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця — порожня. Несподівано тишу села порушив ритмічний кінський тупіт. До будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, підкотив гарний фаетон, яким вправно керував парою відгодованих коней візник. З блискучого фаетона вийшов якийсь чепурно вбраний, високий на зріст чоловік у капелюсі. Обличчя в цієї людини приємне, поголене, вуса трохи звисали.
Приїжджий сміливо пішов до будинку настоятеля. Постукавши в двері, зайшов у будинок. Тут його зустрів настоятель, який, побачивши такого поважного пана, зовсім розгубився й не знав, як поводитися. Але вихід з того становища знайшов сам приїжджий.
— Дозвольте, батюшко, відрекомендуватися.
— Прошу. Кого ж маю честь бачити?
— Професор Московського університету; доктор історичних наук Дмитро Іванович Яворницький.
Настоятель трохи злякався, бо в своєму житті він уперше побачив професора, та ще й доктора, і зовсім розгубився. Замість чіткої відповіді він щось промимрив невиразно:
— Дуже... дуже приємно, дуже радий, готовий до послуг!
Настоятель заметушився, не знав, де й посадити поважного гостя. Але Дмитро Іванович був добрий психолог. Він зрозумів, що саме зараз треба кувати залізо, і попрохав настоятеля повести його до церкви.
Батюшка не знав, чому професор поспішає в церкву. Він подумав, що вчений дуже релігійна людина і хоче спершу помолитися богові, а потім розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключі й пішов з гостем до церкви.
Увійшовши, Дмитро Іванович попрямував у вівтар. Професор скрізь уважно розглядав, усе вихваляв і вже побачив те, що йому потрібне,— старовинне євангеліє. Воно лежало на престолі.
Дмитро Іванович бере в руки це євангеліє, розглядав і каже:
— Це дуже старовинне, до того ж запорозьке євангеліє. Я його заберу до музею!
Не питаючи дозволу, Дмитро Іванович мовчки загорнув євангеліє в хустку,

читати