Завантажити

Івана: «Сей портрет снято с ктитора Ивана Шияна...»
Брати Щияни намальовані в запорозькому одязі, з довгими чубами та вусами.
Якось у цю церкву наскочив місцевий архієрей, який , проїздив по своїй єпархії. Наблизився він до іконостаса, щоб поцілувати ікони. Глядь, а там замість ликів святих — запорожці з чубами.
Архієрей скипів:
— Православні, кому ви молитесь?
— Богові, ваше преосвященство,— відповіли віруючі.
— Кому ви молитесь, ще раз запитую вас?
— Богові, ваше преосвященство.
— Не богові, а запорожцям! Що це, ідолопоклонство! Геть, заберіть їх звідціль!
Того ж дня портрети Шиянів зняли з іконостаса. Оригінали цих портретів, розповідав Д. І. Яворницький, забрав відомий археолог М. М. Мурзакевич для Одеського музею історії та старожитностей.
Д. І. Яворницький вжив заходів, щоб зробити на полотні копії з портретів запорожців Шиянів, і виставив їх для огляду в Катеринославському історичному музеї ім. Поля.
Якось вчений показав портрети Шиянів І. Ю. Рєпіну. Великий творець «Запорожців» зацікавився козаками Шиянами. Він зробив з них чудесні малюнки — ілюстрації для книги Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа».
Зараз портрети Шиянів зберігаються у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького.
 
ВИПАДОК ПІД ГІЛЛЯСТИМ ДУБОМ
 
Дворянин І. Магденко часто хвалився, що він і його предки — козацького роду. В зв'язку з цим він відпускав довгі вуса, носив вишиту сорочку, жупан і червоні штани.
У святкові дні Магденко одягав козацьке вбрання і заходив до крайового музею, де пишався перед професором Яворницьким своїм родом та одягом.
Це дратувало Дмитра Івановича, тим більше що йому давно кортіло придбати до жупана ще й сукняні запорозькі штани і виставити їх у музеї. Та його прохання продати штани для музею Магденко категорично відхиляв.
Довелося діяти іншим способом.
Яворницький дізнався, що Магденко ласий до горілки: пив її не чарками, а келихами. Зустрівшися з ним, учений сказав:
— Знаєте, що я придумав?
— Скажете.
— Прогуляймося в неділю по Дніпру. Я розкажу вам історію міста, покажу красу берегів і островів дніпрових.
— Що ж, чудово, згоден!
— Тільки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькі місця треба і їхати в козацькому одязі.
— Добре, одягнусь у вишиту сорочку і запорозькі штани. Все, Дмитре Івановичу, буде як слід.
Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Іванович виробив наперед хитрий план, в якому ковбаса та чарка мали відіграти першорядну роль.
Виїхали човном. Спустилися за Старі Кодаки.
— Ну, ось тут, біля Микольського, пора нам і відпочити,— запропонував Дмитро Іванович.
Зійшли з човна, сіли під гіллястим дубом. Яворницький одразу ж «атакував» пана історією. Розповідав йому про минуле краю, про козацькі походи, а потім вийняв з торби харч, горілку й розклав усе те на рушнику.
— Кажуть люди: немає нічого кращого, як ковбаса та чарка! Випиймо та перекусімо на лоні природи!
— Давайте! — охоче погодився Магденко, побачивши горілку.— Люблю отак, по-запорозькому.
— Запорожці любили випити, любили й погуляти, і про померлих не забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горілки, щоб і на тім світі не сумував, веселився. Он як! — усміхаючись, каже Дмитро Іванович.
— Ну, будьмо!
— Будьмо, пийте на здоров'ячко!
Випили по одній. Дмитро Іванович налив по другій. Удаючи з себе людину напідпитку, Яворницький заспівав свою улюблену пісню:
 
А Самара річка неглибока
І на перевозі неширока.
А луги з берегами
Не проходять з кораблями.
А колись було проходили
І бурлаченків проводили,
А тепер не проходять
І бурлаків не проводять,—
Все за вражими панами.
 
Йому підспівував Магденко.
Щедро частуючи панка, Дмитро Іванович виливав непомітно свою пайку горілки через плече. Не минуло й півгодини, як Магденко вже добре сп'янів. Сонце припікало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води.
— Ану, козаче, скидаймо одяг та в Дніпро! — вигукнув Дмитро Іванович.
Магденко скинув титани, сорочку, пірнув у Дніпро. Довго він борсався в прохолодній воді. Після купання хміль трохи пройшов. Магденко, не одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Іванович охоче передав в його руки всю горілку.
Допився Магденко до того, що звалився через деякий час на пісок і захропів.
Цього тільки й ждав його «гід».
«Ну що ж,— подумав Дмитро Іванович,— пора й за діло!»
Не довго думаючи, Яворницький узяв козацькі штани пана Магденка і поклав їх у свою торбу, а збоку залишив

читати