Завантажити

синки, що повеселили мою душу. Ви ніби цілий ківш сили влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Іванович обняв усіх кобзарів і розцілував.
— Синки! От що хотів сказати вам: завтра понеділок. Усі приходьте в музей. Буду чекати вас о дев'ятій годині ранку.
— Добре, Дмитре Івановичу, прийдемо Дякуємо за вашу ласку, за запрошення.
В умовлений час усі кобзарі були вже біля музею. Прийшов і Дмитро Іванович. Він був радісний, у чудовому настрої. Взяв кобзарів і повів їх сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення — де й коли знайшов ту чи іншу річ.
Зайшли до відділу релігійних культів.
— Скажіть, професоре, що це за двері, чому вони тут? — спитали кобзарі.
Дмитро Іванович щось пригадав, усміхнувся в білі вуса, провів по них рукою і розповів ось що:
— Ці двері я добув 1913 року в жіночому монастирі, що біля станції Кільчені. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола Петра, а з другого боку — просту людину, обдарованого майстра, що колись у запорозькому стилі будував Новомосковський монастир. Ці двері стояли з правого боку вівтаря жіночого монастиря. Довго я благав ігуменю віддати двері музею, так вона, клята баба, і слухати не хотіла. «Це святий вівтар, як можна двері знімати? Не дозволю!» — репетувала ігуменя.
Та через кілька днів ці двері були вже тут, у музеї.
З великою майстерністю він розповів кобзарям про картину «Козак у бою», з коментарями прочитав листа запорожців до турецького султана, а потім розповів їм цікаву згадку про славнозвісного кобзаря М. С. Кравченка, який був частим гостем у Дмитра Івановича.
...1935 року Дмитрові Івановичу минуло 80 років. Дружина спекла традиційний пиріг, а ювіляр запросив до себе, щоб повеселити душу, місцевого кобзаря В. І. Носачевського. Цей кобзар добре володів ліричним тенором і спершу почастував Дмитра Івановича піснею «Думи мої, думи мої».
— А чи знаєте ви пісню «Зоре моя вечірняя»? — спитав Дмитро Іванович.
— Знаю! Проспівати?
— Будьте ласкаві, проспівайте цю пісню.
Дмитро Іванович — співуча людина з природи. Сам знав багато пісень на слова й на голос.
Після цих двох пісень кобзар виконав ще й про Байду, Кармелюка, Морозенка, Супруна і багато інших пісень та гуморесок.
Під час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Івановича з проханням:
— Розкажіть мені, Дмитре Івановичу, хоч коротенько про історію кобзи та видатних кобзарів. Це мене дуже цікавить.
— Якщо ви маєте велику охоту послухати про це, то розкажу.
Цілу годину Дмитро Іванович розповідав йому, як виникла й розвивалася кобза, про кобзарів як творчу силу народу, про розвиток цього музичного мистецтва.
— А чи знали ви кобзаря Вересая?21— спитав Ноеачевський.
— Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пісні і розмовляв з ним. Мене з ним познайомив Микола Віталійович Лисенко. Сам Вересай дуже обдарована людина, добре грав і співав, але на вроду був негарний. А дружина в нього була велика красуня кріпачка Пріська. От одного разу я й спитав її: «Скажіть, як сталося, що ви, така красуня, вийшли заміж за такого старого, незрячого й негарного Остапа?» — «Скажу! — відповідає вона.— Коли Остап сватався до мене, то я багато разів проганяла його. А він, було, прийде з кобзою, сяде біля хати та як заграє, як заспіває, ну, вірите,— душу розриває. Розтопив мою він душу... заволодів моїм серцем. От і пішла за нього заміж».
Дмитро Іванович розповів своєму гостеві, що свого часу багато українських співаків та кобзарів славились і в Росії, навіть при царському дворі. Він назвав прізвище кобзаря Григорія Любистка, який ще замолоду був узятий до царського двору, де грав на кобзі, співав народних пісень — утішав молоду царицю Єлизавету, а коли вона була вже дорослою, то з грамотою відпустила Любистка на рідну Полтавщину.
— Знаєте що,— вийшов Дмитро Іванович з-за столу,— ходімо зі мною в садочок. Треба ж вас пригостити свіженькими фруктами з мого саду.
Вийшли в сад. Дмитро Іванович нарвав груш, яблук, абрикосів і підніс гостеві.
— Ну, як на смак?
— Чудові! — похвалив кобзар Носачевський.— Спасибі вам, Дмитре Івановичу, за вашу гостинність, за добре й ласкаве слово.
 
ЗНАЙДЕНИЙ ТАЛАНТ, АБО ЩЕ ОДИН СКАРБ
 
Знайомство мандриківського тесляра Михайла Тимофійовича Овчаренка з професором Д. І. Яворницьким почалося Ще з перших років створення музею. Він і його брат Василь були добрі теслі — робили чудові меблі й вітрини. Про це Довідався Дмитро Іванович. Одного разу професор Яворницький прийшов у Мандриківку, знайшов Михайла Тимофійовича й запросив його до музею на постійну роботу. Найбільше йому доводилося там робити вітрини на експонати. Ці вітрини своєю красою були неперевершені.
Майстерня, де виготовлялися вітрини, містилася в підвальному приміщенні музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працює і співає. Якось його дзвінкий голос почув Дмитро

читати