Завантажити

України з Росією. В ній знаходили притулок і підтримку представники всіх верств українського народу. Запорозька Січ запалювала народні маси на битву з поневолювачами і підтримувала антифеодальні виступи. Одночасно аналогічний процес спостерігався в Росії...
Підкреслюючи видатну роль Запорозької Січі, К. Маркс писав, що коли «...заснувалося славне Запоріжжя і дух козацтва розлився по всій Україні, відбувався такий же наплив народу з Півночі на Дон» (Нарис К. Стенька Разин, «Молодая гвардия», 1926, № 1, с. 107).
Руйнуючи Січ за наказом цариці, генерал Текелія «подбав» і за ватажків Запорозької Січі. їх схопили, закували в кайдани і відправили в далекі краї, щоб вже ніколи, до самої смерті, вони не зустрілися: кошового Петра Калнишевського зіслано на Соловки, де він 25 років сидів у ямі і помер на 112 році свого життя, військового суддю Павла Головатого під суворим конвоєм зіслано в Тобольськ, писаря Глобу — в Туруханський край.
І вже закінчуючи, Д. І. Яворницький, згадуючи вільнолюбних запорожців, з гіркотою на серці проказав:
— Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже прославляємо, а все своє, гідне славної пам'яті, засуджуємо, зневажаємо. Що це? Зайва скромність чи малокультур'я?
Що ж залишилося від запорожців? І тут же Яворницький дає відповідь:
— На нашу думку, залишилася слава чесних героїв, які склали свої голови за віру, за народність, за свободу, за людські права.
А це не так вже й мало: свобода, вольність, людські права. Чи не найбільший це ідеал, про який мріяло прогресивне людство, мріяв великий Кобзар Т. Г. Шевченко.

ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА
 
ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ
 
Це було десь 1913 року. їдучи на археологічні розкопки, Дмитро Іванович дорогою зустрів одного балакучого дідуся Він розповів йому, що знає селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберігає коштовні запорозькі речі — пістоль і срібний пояс.
Історик витяг з кишені книжечку й щось записав туди.
Дідусь попередив, що в Лигуна ці речі нелегко здобути, бо він їх тримає під надійними замками.
Через кілька днів Яворницький з'явився в Тритузному. Та не одразу він кинувся розшукувати діда Лигуна, а спершу зайшов до місцевого попа й почав з ним раду радити, як найкраще підійти до діда Остапа.
Піп знав Яворницького, бо він і раніше бував у місцевих церквах і все, що стосувалося старовини, забирав до музею. Піп думав, що професор, маючи мандат від синоду, і цього разу почне нишпорити по церкві, вилучати з неї історичні речі. А коли почув, що мова йде про якогось діда Лигуна, про запорозькі речі,— в нього відразу ж відлягло від серця, і він охоче погодився піти разом з Дмитром Івановичем до побожного діда Остапа і вплинути на нього, щоб той поступився своїми скарбами.
Пішли. Піп був старенький, невеличкого зросту, сухорлявий, з рудувато-попелястою довгою борідкою, в золотих окулярах і з високою патерицею в правій руці. Яворницький мав поважний вигляд — в осінньому пальті, в капелюсі, окулярах, з маленькою дорожньою валізкою в руках.
— Здоровенькі були, бабусю! — чемно привітався до господині професор.
— Здрастуйте! Заходьте до хати.
На порозі піп перехрестився. Зайшли. Посідали біля столу. Бабуся зніяковіла: несподівана поява попа і якогось незнайомого чоловіка трохи лякала її.
— Де ж це ваш дід Остап? — спитав Яворницький.
— Та десь пішов отави накосити для корови.
— Скажіть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пістоль та пояс? — спитав Дмитро Іванович.
— Не знаю, що вам і сказати: є і немає.
— А це як слід розуміти?
— Та так: біля скрині, де зберігаються пістоль та пояс, висять два замки. Від одного замка ключ у діда, а від другого в мене. Отож ніхто з нас поодинці не відкриє скрині. Такий порядок дід наш завів ще здавна.
— Он як! — підморгнув Яворницький.— Добрий порядок завів дід. А що ж це він, не довіряє вам, чи що?
— Та ні, він, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он і сало у нас у бодні лежить під двома замками. Так, каже, буде надійніше.
Через півгодини щось у сінях зашаруділо. До хати ввійшов дід Остап. Привітався. А коли побачив, що тут і піп, зняв шапку і підійшов до нього під благословення. Дід хоч і старий віком, та ще дебелий: видно, що з дужого роду.
— Ми до вас, діду Остапе, ось в якій справі,— почав Яворницький.— Чули ми, що ви зберігаєте запорозьке причандалля. Хотілося нам побачити, яке воно, що за речі. Може, покажете?
— Та чому ж, можна й показати. Це діло просте. Дід Остап пошукав у своїй глибокій кишені, витяг ключа, відімкнув один замок, а потім глянув на бабу. Та швидко зрозуміла діда, мовчки підійшла до скрині, відімкнула своїм ключем другий замок. Тоді дід обережно вийняв пістоль з кремінним запалом та срібний пояс.
— Ось вони, подивіться.
Яворницький, як великий знавець української старовини, одним поглядом оцінив речі.

читати