Завантажити

Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо доводить: «Якби козаки втікали в степ тільки для особистої свободи, то до них так жадібно не простягло свої руки все населення Південно-Західної Русі.
Якби вони бігли в степ заради однієї здобичі, грабежу та розбійництва, то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазія всіма квітами поезії.
Історик Соловйов вважає: козак і холоп, козак і збіглий мужик — синоніми. Але це не так. За свідченням малоросійського народу, козак і герой, козак і лицар — ось синоніми. І ще: в малоросійських переказах козак не розбійник, а ідеал доблесті — це не звичайний чоловік, а богатир, який підняв на свої плечі величезну тяготу.
Соловйов вважає, що козаки — злодії, дармоїди, але цих образ заслуговують ті солодколюби, що шинкували в бражництві, у взаємних бійках, що виводили із терпіння увесь український народ і примушували його братися за зброю.
Ні, козаки не «сіряків» шукали в степу, в них була інша, благородніша мета — боротьба за народність зі страшною силою, що послідовно наступала на увесь слав'янський світ. Це турки і татари. Отже, для козаків завжди боротьба з бусурманами була самим святим ділом, і билися вони з ними не на життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!).
С. М. Соловйов стверджує, що козаки втікали в степ, аби не працювати. А хіба війна — безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при великій напрузі сил, війна влітку й узимку, в спеку й холоднечу,— хіба це не подвиг? Хіба це не випробування? Хіба це не праця?
І тут Д. І. Яворницький, щоб показати, що з себе являла війна козаків з ворогами у відкритому степу, розповідав так:
— Йдучи до диких степів, козаки зрікались сімей, радощів людського життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих на конури, харчувались відваром рогів диких козлів, що валялися в степу, в кращому разі — запліснявілими сухарями, втішаючи себе тим, що через такий харч людині легше перепливати річку на своєму шляху. Ховаючись від ворогів, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зігрітися взимку; аби не ржали коні, зав'язували їм хустками рота, не наважувалися викреслити для люльки вогню; Влітку козак блукав у велетенських травах, якими в той час було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де їх кусали комарі, мошка, гедзі, сліпні, котрі раніше водилися незліченою кількістю в очеретах; часто, ховаючись од ворогів, козак забирався до глибоких печер, де безліч кишіли гадюки, де повзали смертоносні чорні павуки-мармуки; щоб уникнути смерті, козаки кидалися в річку і просиджували там по декілька годин у воді, дихаючи через очеретинку. Незалежно від цього, козаки часто зносили жорстоку гарячку і особливо зазнавали степової лихоманки, яка лютувала в степах переважно під час квітіння очерету. Не раз вони бачили на власні очі чуму, яка заходила з Азії до Південних степів.
І були роки, коли нещасні козаки, тиняючись по степу, по островах і по байраках, падали на землю сотнями, навіть тисячами, і вмирали далеко від батьківщини...
«І валялося тіло козацьке біле» у відкритому степу, обвівалося вітром, обмивалося дощем — звір його не чіпав, птиця не клювала, тому що воно було заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет і поки з очей скелету не виростав бур'ян, а поміж ребер не показувалася висока ковила.
Коли козак застигнутий в одиночку у високій траві чи в лісному чагарнику, він, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зі сліду, гавкав по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.
І все це життя, повне зречення, повне злиднів, було сприйнято козаками для того, щоб захистити свою землю, свою неньку Україну, щоб боронити Велику Русь і увесь християнський світ від страшних турків і злих татар, які безугавно вторгалися десятками і сотнями тисяч на Україну і завжди ознаменовували свої набіги пожежами, розбійництвом, грабіжництвом, угоном незчисленних українців і росіян у полон.
Тож хіба про достатки йшлося, коли козак тікав з міста у відкритий степ? Або взяти гайдамаків, яких Соловйов теж називає п'яницями, ледарями, розбишаками, втікачами. І це ті гайдамаки, і ті розбишаки, котрі, перемагаючи страшні злидні, величезною самопожертвою та мужністю врятували всю південно-російську народність від гноблення її різними ворогами і втримали величезну південноросійську територію. Але замість подяки цариця Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкіна нещадно зруйнувала в 1775 році Запорозьку Січ, ввела на Україні кріпацтві забрала всю родючу запорізьку землю і віддала князеві
Вяземському 250 тисяч десятин, князеві Прозоровському — 200 тисяч і Потьомкіну віддала 150 тисяч десятин з Новоросійського краю.
Слід сказати, що виникнення Запорозької Січі мало велике історичне значення. Для пригноблених мас українського селянства вона була могутнім оплотом у боротьбі проти феодально-кріпосницької експлуатації і польсько-шляхетського гніту, за возз'єднання

читати