Завантажити

Майже щороку, влітку, Дмитро Іванович відвідував історичні місця, де була Запорозька Січ. Туди він їздив не просто для прогулянки, а проводив наукові дослідження, вивчав села, що розкинулися навколо Січі.
Найчастіше такі мандрівки і пошуки скарбів минувшини проходили не в одинці, а в дружбі з вірним побратимом, українським фольклористом, етнографом і педагогом Яковом Павловичем Новицьким (1847—1925). Їх єднала щира любов до історії, фольклору, етнографії, культури свого народу; єднало пристрасне бажання пройтись «слідами запорожців».
Д. І. Яворницький любив Якова Павловича, як рідного брата. У своїх листах він його називає найласкавішими словами: «душевним», «сердечним», «коханим», «любимим» і «голубчиком сивим».
«Моє життя,— писав він до Я. П. Новицького 18 січня 1885 року,— в науці. В ній моє життя, в ній моє серце, в ній моя пристрасть, увесь мій юнацький запал»17.
Якось історик помандрував у містечко Покровське, що на правому березі річки Підпільної. Саме тут була остання
Запорозька Січ. Обходив Дмитро Іванович це місце вздовж і впоперек, але нічого не знайшов. Від такої невдачі засумував Дмитро Іванович. Ішов по Січі з опущеною головою, з торбою за плечима. Глянь, а біля нього, як з-під землі, виріс дебелий засмаглий дід з білою головою, за плечима в нього висів ятір, а в руках — палиця. Яворницький зрадів і зразу ж кинувся до нього.
— Скажіть, дідуню, ви тутешній?
— Тутешній!
— Де ж ви були, куди йдете?
— Рибу ловив, а це пора й додому!
— Звідкіля ж ви, як вас звати?
— Яз Покровського, а звати мене Митрофан Чорний! А ви тут що поробляєте? — поцікавився дід, оглядаючи незнайомого чоловіка в капелюсі.
— Я шукаю запорозьку старовину. Та не пощастило мені: окрім глиняних черепочків та люльки, нічого путящого не знайшов.
— Погано, мабуть, шукали!
— Чому ви так думаєте?
— А тому, що тут наші покровчани після великих дощів і весняної поводі багато всякої всячини підбирали.
— Що ж саме підбирали?
— Тут знаходили пістолі, кинджали, шаблюки, рушниці, гармати, ядра, кулі, свинець, дріт, глечики, кахель, персні, бочки з смолою, прошарки вугілля, склепи сухарів, купки пшениці, гудзики, пряжки, намисто, гроші, люльки-носогрійки та людьки-буруньки.
— А де ж усе це поділося? Може, вкажете, в кого воно зберігається?
— Е-е-е, де тепер його знайдеш! — журився дід.— Багато чого розгубили, а то порозкидали, розламали, бо ми люди темні; не зуміли зберегти, а бачу, що ці штуки, мабуть, потрібні для чогось.
Обидва повагом ішли по Січі, гомоніли між собою, непомітно й до села дісталися.
— Ось і моя хата! — вказав палицею Митрофан Чорний. Підійшли ближче. Хата стояла біля самої запорозької церкви. Яворницький придивився до хати, обійшов її з усіх боків, а потім спитав Чорного:
— Ви свою хату добре знаєте?
— Та начебто добре. Мій батько розповідав, що в цій хаті 1747 року запорожці раду радили.
— Ти бач! Та ви живете в історичній хаті! Це добре. Раджу вам, діду Митрофане, зберігати цю хатину, доглядати її. А я візьму її на облік, як дорогий пам'ятник минувшини.
Митрофан Чорний, як виявилося, був гостинна людина. Він запросив історика до хати, нагодував його і залишив у себе переночувати. Господар приготував для вченого добре ліжко, але Дмитро Іванович категорично відмовився від такого комфорту, він попросив господаря принести в хату оберемок соломи. На цю солому кинув просте рядно, поклав укривало.
— Запорожці не любили ніжитися,— кинув Яворницький. Другого дня Дмитро Іванович за допомогою Чорного знайшов у селянина Корнія Забари чотири сволоки, які збереглися від запорозьких хат ще з 1710 року. Таку ж знахідку виявив і в другого мешканця Покровського — Клима Пироговського.
Повернувшись після довгих мандрувань знову до Митрофана Чорного, Яворницький сказав йому:
— А що, діду, як ми завтра сходимо з вами на Січ?
— А чого ж, я охоче піду. Тільки що ми там будемо робити?
— Пошукаємо козацьких могил.
— Добре, деякі могили і я знаю. Чого ж — ходімо!
Мандрівники взяли собі на підмогу ще трьох чоловіків з лопатами. За кілька днів вони розкопали шість невеличких запорозьких могил. Але тільки в останній, сьомій, натрапили на знахідки. На цій могилі стояв невеличкий хрест з написом: «Раб божий Иоанн — Титаровского куреня».
Заглибившись у могилу на один сажень, Яворницький знайшов соснову труну, а в ній великий кістяк запорожця, з чубом на голові, тричі обмотаним на тому місці, де було ліве вухо, з довгими рудими вусами над верхніми зубами, з сукняною шапкою з барашковою околицею, з зеленим поясом та двома монетами в кишені: одна з них мідна — російська подушка 1731 року, друга — срібна турецька монета. В інших могилах Яворницький знайшов кістяки, які добре збереглися, біля них були монети 1763 року, жупан, мідні ґудзики, кулі, ядра тощо.
Але дослідник на цьому не

читати