Завантажити

вікон, що-небудь пише в своїй кімнаті. Прямо з відчинених вікон будинку відкривається далекий краєвид на степ, на могили, на шлях, який проходить повз могили. Чисте, наповнене пахощами степових трав повітря вривається через розчинене вікно в невеличку кімнату і всю заповнює її собою. Тихо, ледве чути відчиняються двері, і через ті двері до кімнати входить Хома Провора.
— А що — ви все шкрябаєте?
— Усе шкрябаю!
— Мабуть, так, що все про запорожців?
— Та, мабуть, так, що все про запорожців!
— А не чули ж ви оцієї пісні?
— А якої там пісні?
 
Породила мати сина Василя,
А іспородивши, вигодувала,
А вигодувавши, та й ізростила,
А ізростивши, та й оженила.
Та взяла невісточку не до любові,
Та не білеє личенько, не чорнії брови.
Посилав сина та в путь-дорогу,
Молоду невісточку полоти льону:
«Не виполеш льону — не йди додому,
Стань же ти в полі хоч билиною,
Тонкою, високою, кучерявою».
Як приїхав син Василь з путі-дороги
Та вклонився матері низенько у ноги:
«0й що ж то я бачив же в полі билину,
Тонкую, високую, кучерявую».
«Ой візьми ти, синку, гостру сокирку
Та й ізрубай, синку, та ту билинку,
Тонкую, високую, кучерявую!»
Як поїхав син Василь рубать билину,
Та як кинув син Василь гостру сокиру,
Та як кинув внерше він, кинув — прокинув,
А в другий раз кинув він, кинув, не вдарив,
А в третій раз кинув він — заговорила:
«Не бий мене, миленький, я твоя мила,
Це ж твоя матусенька так наробила,
Що я в полі стала та билинонька,
Тонкая, високая, кучерявая».
 
— Так чули, кажу, цієї пісні?
— Ні, не чув і не знаю! Співай, я її зараз же і на голое запишу.
Хома Провора сідає навпочіпки, впершись спиною в стіну, виймає з рукава своєї сорочки сопілочку і починає в неї свистіти і після кожного свисту виводить пісню на голос. Яворницький записує слова і помічає мотив пісні, Але дивна річ: як тільки співець дійде до того місця пісні, де говориться, як билиночка здригнула й заговорила, так несподівано й розридається. Тут він і сопілочку свою з рук випустить, і співати перестане, і одне тільки те й робить, що сльози рукавом сорочки витирає, і тут же сам себе соромить і вмовляє: «Ото! Дивись, пісню співа та й плаче! Хоч би що путнє, а то пісню!..»
Заспокоївшись, Хома Провора витирав сльози і знову починає все з самого початку, як він каже, «з краю», насвистуючи на сопілці й виводячи на голос. І знову, коли дійшов до того самого місця, проти своєї волі, проти свого-бажання, став плакати, і плаче, як мала дитина...
— Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадід мій запорожець! Добрий запорожець, що від пісні плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очі були, а то й зовсім нема, а плачу... Ну, слухайте ж далі: беріть у руки перо та виводьте.
Яворницький бере в руки перо, але почуває, що в нього самого руки тремтять від хвилювання. Хома Провора підбадьорюється, піднімає тон вище й заспівує: «Гей, та породила мати сина Василя, а іспородивши, вигодувала...»
Але цього разу він і до половини пісні не дійшов, і чути з тону голосу й з нерівного свисту сопілки, що він знову не витримає.
— Слухай, Хомо, що я тобі скажу: хай уже цю пісню ти виведеш мені на голос іншим разом, а тепер заспівай мені якої-небудь або запорозької, або гайдамацької.
І Хома Провора заспівує нову пісню. І отак скільки пісень попало в записну книжку Яворницького від Хоми Провори! І яких пісень! Як тільки він почне виводити голосом яку-небудь пісню, як тільки він заграє на своїй сопілці, так уже й чути, що то стародавня, самобутня і ні з чим не зрівняна пісня. Багато цілих годин і цілих тижнів, веселих і сумних (більш за все сумних), провів Яворницький з Хомою Проворою, заслухуючись його грою на сопілці і тішачись його мелодійними піснями, які за душу брали, але ніколи не бачив його, щоб він плакав від іншої пісні, опріч наведеної. Чому саме ця пісня розхвилювала до сліз Хому Провору — так і лишилося невідомо: Дмитро Іванович не став своїми розпитуваннями тривожити його хвору душу, сам же він з приводу цього завжди залишався німим як риба.
Крім пісень, Хома Провора багато знав переказів, легенд, різних оповідань про минуле.

читати