Завантажити

свідчать зарослі шви черепа та відсутність зубів. Нам бажано б відтворити риси обличчя в молодому віці. На це, звичайно, потрібен час. А поки що вже відтворено риси Івана Сірка в профіль та анфас — саме такими, якими вони були в останні дні його життя».
Вже пізніше погруддя, виконане за портретом Рєпіна, було замінено. Майстри ливарного цеху Нікопольської райсільгосптехніки М. А. Брей та І. К. Мелешко відлили нове погруддя Сірка за портретом, присланим з Інституту імені Миклухи-Маклая. Погруддя має висоту 1 метр 25 сантиметрів. Унизу читаємо напис: «Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер 1680 г.».
Так на Дніпропетровщині у зв'язку з 300-річчям возз'єднання України з Росією увічнено пам'ять про Івана Сірка.
 
У СТЕПУ ШИРОКОМУ
 
І я вирішив поповнити мій архівний
матеріал матеріалом археологічним.
З промови Д. І. Яворницького на ювілеї
 
Д. І. Яворницький під час археологічних розкопок часто зустрічався з простими людьми, які своїми розповідями збагачували його матеріальну та духовну скарбницю. Про ці зустрічі з людьми багато залишилось цікавих спогадів. Але ніхто краще не міг розповісти про них, як сам Дмитро Іванович.
Отож і переповімо окремі фрагменти з його книжки «По следам запорожцев», в якій свого часу були опубліковані ці розповіді.
Був літній день. Сонце так пекло, що копачі познімали з себе сорочки й підставили спини під слабенький вітерець, щоб прохолодити тіло й зігнати рясний піт з обличчя. Копачі примітили, що до них шкутильгає степом якийсь дід. Його, видно, зацікавило, що то люди тут роблять. Він, не довго думаючи, підходить до могили, забирається на високий бічний гребінь, дивиться вниз і кричить:
— Пани, здорові були!
— Здоров був, діду! Що доброго скажеш?
— Скажу вам, що не тут ви копаєте!
— А де ж би нам копати?
— Копати б вам у Нешкребівці!
— А що ж у тій Нешкребівці є?
— Що у тій Нешкребівці є? Там є могила і поверх тієї могили орел сіда, а всередині її дванадцять ставників стоїть, у тих ставниках дванадцять свічок горить, а під ставниками дванадцять пістолів лежить, а під тими пістолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать!
— Чого ж ти, діду, сам не копаєш, як знаєш, що там дванадцять бочок з золотом заховано?
— Еге, мені очі повилазять, бо там таке заклятіє лежить, що хто викопа, то в того й очі повилазять на лоба.
— А як у нас повилазять?
— Вам нічого — ви пани!
Дружним вибухом сміху відповіли копачі на такі слова діда. Цей гомеричний регіт увесь час то в одному, то в іншому місці проривався з великою силою. А дідок, винуватець сміху, давно вже пошкутильгав од могили в степ.
Жарти, дотепи, примовки, що їх охоче підтримував Дмитро Іванович, усе більше й більше поширюються серед людей, що копають могилу.
— Пане, що я вас хотів оце спитати,— звернувся до Яворницького рудий кремезний селянин.
— А що ти хотів мене спитати?
— Я хотів вас спитати, чи багато ви получаете жалування?
— Тисячу карбованців! — відповів Дмитро Іванович навмання.
— Не маленьке й жалування! Чув, Грицьку? — каже другому селянинові.
— Чув.
— А який на вас чин?
— Археолог!
— Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку?
— Чув.
— А як же ви копаєте — од царя?
— Од царя!
— Од самого Царя?
— Од самого царя!
— Од правительства?
— Од правительства!
— Од самого правительства?
— Од самого правительства!
— Од самісінького?
— Од самісінького!
— Ото яке дурне правительство!
— Як так?
— А так: могили копати, так гроші в нього є, а ховрашків із нір виганяти, щоб врятувати наш хліб, так для цього нема,— невоспотребним ділом занімаються...
Розкопки могили тривають далі. Ось випав один, другий дощик, і всі стали надіятись на добрий урожай. Але поля сусідніх сіл дощ не захопив, там посуха погрожує неврожаєм.
— Чи добрим ми ділом займаємось, що могили копаємо? Може, за те бог і врожаю не дає, що ми викидаємо з могил християнські кістки так, що аж шумлять? — сказав найстаріший богобоязливий дідок.
— А чи ти знаєш, що ми копаємо? — втрутився в розмову Яворницький.
— А що?
— Скіфів.
— Що ж вона за скехва така?
— Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала і без штанів ходила.
— Отака вона падлюка?
— Отака ж вона і є падлюка!
— Ну, так маслуй же їх лопатками, коли так! Добрий настрій знову відновлюється, і робота триває. Якось улітку 1883 року Дмитро Іванович їхав у село Славгород. Його візник, на прізвище Чорний, виявився людиною балакучою і багато чого розповів про селянські звичаї, про попів і панів та їхні примхи.
— Ну, як ти такий знаючий чоловік, то, може, розповіси мені, чому у вас село зветься Гнидиним? — спитав

читати