Завантажити

дрібниць. Та це ще не все. Хома Провора знає багато переказів про кожну річку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого боку підходить до Богодара; він знає безліч казок, багато всякого роду оповідань, примовок, прислів'їв, приказок, нарешті, він чудово грає народних українських пісень, а ще краще грає на сопілці.
— Скрипку та гармонію нечистий видумав, а сопілочку... Е, на сопілку сам святий Петро грав,— казав Провора.
Такого витонченого артиста, такого дотепного віртуоза гри на сопілці, як Хома Провора, важко знайти по всій губернії. А вся ціна його сопілці — три копійки! Але що він на ній тільки не висвистував, які тільки на ній не виводив трелі,— цього не передати, не розповісти: для цього треба послухати самого артиста-віртуоза. То він насвистує задушевно мелодійну козацьку пісню, то вдарить на сопілці пальцями й утне козачка, зорьку, катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить закаблуками єврейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь божественну, то виведе російську «Сашеньку», яку він тільки що, напередодні, слухав від захожої людини і яку вже з усіма відтінками виводить на своїй сопілчиночці.
Грати на сопілці для Хоми Провори було не тільки розвагою, але й високим, нічим іншим не замінним естетичним вдоволенням і насолодою: він вкладав у сопілку свою душу, всі свої думки, всі свої почуття. Тут він ставав вищий за самого себе, тут він справді підіймався до рівня артиста і забував увесь світ, забував свого гірку долю, свою самотність, свою вбогість, забував навіть страшне «сліпе» горе своє, яке іншим часом давалося взнаки на кожному кроці.
В тиху місячну ніч, коли всі на селі після важкої праці підуть спати, коли парубки й дівчата, що гуляють до пізньої ночі, розбредуться з вулиць по своїх домівках, коли степові річки впадуть у тихий і легкий напівсон, коли навіть степові коники припинять свою завзяту тріскотняву і коли місяць уже високо-високо підіб'ється під ясні зорі й заллє своїм світлом увесь степ, тоді Хома Провора вилізе з великого, зробленого над дверима стайні слухового вікна, спустить униз свої ноги, візьме до рук сопілочку й починає тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пісеньку. І журливий мотив тієї пісні йде назустріч сонній річці, зливається з легеньким шелестом високого очерету по берегах, долинає до невеликого берестового гаю, який поставав чорною плямою з правого берега річки, падає на вершини близьких могил і потім губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу... Сопілочка спочатку свистить тихо, але потім її свист дедалі дужчає; сам гравець усе частіше перебирає пальцями і більше й більше оживає. Інший чоловік уже й виспиться, вже кілька разів підійметься з свого ліжка, а Хома Провора все насвистує і насвистує, і що далі, то свист його здіймається все вище й вище, і натхнення його зростає все сильніше й сильніше.
— І коли тільки цей Хома спить? — спитає інший чоловік, довго прислухаючись до гри Хоми Провори.
— Е, то ж йому, бідоласі, тільки й утіхи, що пограє на сопілочці та повеселить душу свою музикою...
Та ось сопілочка затихла, і на зміну їй понеслися з гаю дивні трелі солов'я — цього єдиного і неповторного артиста-віртуоза, але не в царстві людей, а в царстві пташок. Соловейко також забув увесь світ, забув самого себе, весь віддався своєму співові, і його чарівні, його граціозні, його дивні й чарівно-ніжні переливи голосу стеляться по тому ж широкому степу, падають на ту ж напівсонну річку і потім поступово затихають і поступово віддаляються від співця, стають все менше й менше чутними і під кінець зовсім зникають у неосяжному морі безмежних степів і в прохолодних струменях плавної і вільної річки...
І змагаються між собою два солов'ї, і сперечаються доти, доки на небосхилі не появиться ранкова зоря.
Опріч гри на сопілці, Хома Провора дуже любив пісні. Таким уже, мабуть, і народився співучим. «Тут у нас одна дівчина жила — брава така була! — кухарева дочка. Так вона оце, як заспіваю я, бувало, пісню: «Та як вийду за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новії, а трава зеленіє, та трава зеленіє, моє серденько ниє, ниє-пониває, а що милого немає»,— так, кажу, як заспіваю я цю пісню, то вона обійме мене руками за шию, слуха-слуха, а далі й каже: «І що б я тобі, Хомушко, якби ти молодий був, за цю пісню сказала, що б я тобі зробила!»
І таке захоплення дівчини піснями Хоми Провори цілком зрозуміле: в пісні, як і в грі на сопілці, Хома Провора виливає все своє горе, в пісні він передає всі свої душевні страждання, передає всі свої сердечні занепокоєння, свою тривогу. Пісня для нього не тільки розрада, а справжнє життя, де він уявляє собі живих людей, чує їхню розмову, входить в їхні думки, розуміє Їхні почуття. Більш за все припали до серця Хомі Проворі пісні жалібного тону й широкого розмаху; це ті пісні, які тепер уже відходять у давнину і яких співають тільки старі люди.
Ото, було, сидить Яворницький вночі проти відчинених

читати