Завантажити

жалко!
— Та ви ж гляньте на це вбрання — міль поїла, вам бог за це не простить! Через рік-два з цих жупанів лишиться сама труха!
— Яке б воно не було, а все ж — запорозьке вбрання, не можу з ним розлучитися! — не поступався дід Лось.
— Скільки ж ви хочете за нього?
— Сто п'ятдесят карбованців!
— Ні, грошей таких у музеї немає. Ви б краще подарували для народного музею,— благав Дмитро Іванович.
— Ні, так не буде! Ото сто карбованців дасте — беріть, та й з богом!
У Яворницького в кишені була єдина десятка на харчі, Що ж робити? І Яворницький сказав:
— От що, дідуню, беріть останні мої десять карбованців і на додачу мій годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан і пояс.
Дід узяв кишеньковий годинник, повертів у руках, приклав до вуха — цокотить!
— Ну, гаразд, беріть: це тільки для вас, для науки поступився, а для чогось іншого — ніколи б не віддав!
Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро Іванович не шкодував ні сили, ні енергії, ні своїх убогих коштів. У своєму листі до колеги, члена? Археологічного товариства О. М. Подшивалова від 8 листопада 1885 року він писав, що «часто йому доводилося повертатися з місць своїх пошуків не тільки без грошей у кишені, а навіть пішки і ледве чи не без одягу»18.
Д. І. Яворницький присвятив себе науці, нічого не жалкував для неї.
...Недаремно Яворницький застряв у селі Лапинці. Окрім запорозького вбрання, він знайшов там ще два цінні експонати: запорозьку шаблю та карафку. Шаблюка — велика, завдовжки два аршини, на кінці трохи зігнута, вкладалася в дерев'яні піхви, обтягнуті шкірою, руків'я її закінчувалося головою птиці, зробленої з дерева.
Особливий інтерес являла запорозька карафка. Зроблено її з тонкого зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у вигляді невеличких півкіл. Ця карафка вміщує шість склянок горілки.
Повернувся Дмитро Іванович з мандрівки на Січ з коштовними трофеями, які потім були експоновані в музеї.
 
ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА
 
Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного академіка Д. І. Яворницького, я зустрівся з М. Т. Рильським. Побачилися ми на його дачі в Голосіївці. Він з радістю повідомив про Нестора Запоріжжя, як його влучно назвав академік Д. І. Багалій.
— За своїм характером,— відзначив поет,— Дмитро Іванович був людиною демократичною, доброзичливою і життєрадісною, а до запорожців він ставився по-юнацьки закохано.
І тут він розповів про одне із засідань секції АН УРСР. Яворницький зробив вельми змістовну доповідь про зібраний ним фольклорний матеріал, потім пригадав якусь стародавню пісню і раптом заспівав — старечим, але приємним голосом. Заспівав і другу, й третю, які він десь записав. А далі попросив усіх присутніх підтягти, заспівати гуртом. У залі розкотився дружній спів.
Отакий був Яворницький. А коли вів музеєм екскурсію, то цей чародій слова так розповідав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах відвідувачів від проникливих палких розповідей цього чарівника слова.
Завжди свої оповіді рясно пересипав народним гумором. Навіть майстер сміху Остап Вишня, слухаючи його, заливався від реготу.
Я не раз чув живі розповіді та співи цього завзятого запорозького козарлюги. Він мав звичку під кінець робочого дня запрошувати своїх помічників до кабінету: «Ну, синки, досить, зачиняйте двері музею та поспіваємо». Заходять, сідають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос Яворницький:
— Давайте утнемо якусь народну, що й понині живе в людях,— пісню про Самару. Виконали. Потім Дмитро Іванович: заводив іншу — «Запорожці, ви добрі молодці», а далі «Не ходи, козаче, понад берегами». Заспівають три-чотири пісні — настрій чудовий. В таких випадках Яворницький розповідав про свою минувшину, зокрема про сутички з міністром Деляновим, який скрізь ставив йому рогатки, переслідував, забороняв читати лекції про запорожців.
Слухаючи про це, вчений секретар музею П. Є. Матвіевський спитав:
— Як вам, Дмитре Івановичу, вдається викликати любов, повагу та інтерес до своїх лекцій?
— Бачите,— відповів Яворницький,— щоб зацікавити людей своєю розповіддю, треба блискуче знати й любити своє діло, говорити просто, дохідливе, образно, переконливо. Коли я читав лекції студентам ДДУ з історії Запоріжжя, то співав і пісень. А ще брав із собою для ілюстрації козацьке причандалля: булаву, пернач, пістоль. Залюбки використовував народні легенди, прислів'я, приказки.
Мабуть, усе це й прийшлося до душі студентам, бо лекції вченого слухали не лише історики, а й студенти інших факультетів.
Одного разу Дмитро Іванович сидів у кріслі, замислившись. Потім, очевидно, щось пригадав, усміхнувся, а далі повідав нам про те, як йому чернігівський губернатор заборонив читати лекцію про запорожців...
У деталях про той епізод автор цих рядків

читати