Завантажити

концерту, і квитки розкуплено ще за кілька днів до концерту.
Коли оголосили, що слово для лекції має Дмитро Іванович, у залі вибухнули гучні оплески. Лектор говорив цілу годину.
Спершу він виклав історію кобзи, потім докладно розповів про славнозвісного кобзаря Михайла Кравченка, який створив думи «Про Сорочинські події 1905 року» та «Про чорну неділю в Сорочинцях».
У театрі стояла така тиша, що чути було, як муха пролетить. Кожен намагався не пропустити жодного слова лектора.
— Тут, у Катеринославі, проходив у 1905 році археологічний з'їзд,— сказав Дмитро Іванович.— Я розшукав ь зібрав на той з'їзд тільки дев'ять сліпих кобзарів. Ходили вони по базарах та ярмарках, співали всякі псалми, випрошуючи тим копійки на свій прожиток. Більше кобзарів не знайшлося, бо кобзарство, на жаль, завмирало. А колись, за Давніх часів, кобза була найулюбленішим і найрозповсюдженішим у запорозьких козаків музичним інструментом. Під її звуки запорожці любили співати й танцювати. Вони так танцювали, що земля гриміла, пилюка стовпом підіймалася.
 
Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину,
Щоб світ здивувався, який козак вдався!
 
Кобзарі, що грали в цій капелі, та присутній на концерті науковець М. А. Федченко особливо запам'ятали один цікавий фрагмент із лекції Дмитра Івановича.
— Я зібрався ранком іти в музей,— розповідав Яворницький.— Відчиняю двері, а вони не піддаються. Глядь, а там на східцях сидить якесь хлоп'я років п'ятнадцяти. Я й питаю його:
«Звідкіля ти, хлопче?»
«З Солоного».
«Так, а чого ж ти тут сидиш, кого чекаєш?»
«Я розшукую Яворницького! Чи не ви це будете?»
«Я. А що в тебе за діло до мене?»
«Я хочу навчитися грати на кобзі, а кобзи немає!»
«Добре діло задумав, хлопче. А як же тебе звати?»
«Микола Петренко».
Тоді Дмитро Іванович запросив Миколу до себе, нагодував його, дав грошей і вручив йому листа до свого приятеля Гната Мартиновича Хоткевича19. Дмитро Іванович писав до свого друга:
 
«Чолом тобі, сизокрилий голубе!
Посилаю до тебе хлопця з села Солоного Миколу Петренка. Чує моє серце, що з нього вийде путящий кобзар. Отож, любий друже, прийми його по-батьківському, допоможи сердешному: зроби з нього такого кобзаря, що коли заграє, так щоб чути було на всю Україну.
Назавжди твій Д. Яворницький»
 
«Ось тобі, Миколо, десятка й лист. Сідай тепер на поїзд і гайда з цією цидулкою на Харківщину, до мого давнього приятеля Гната Хоткевича. Він допоможе тобі стати кобзарем і навчить грати».
Минуло два роки. Дмитро Іванович уже й забув про того хлопця. Аж чує одного разу — хтось дзвонить біля дверей. Вийшов Дмитро Іванович, придивляється — не впізнає. Перед ним стояв хвацький молодий красень з кобзою під рукою. Звернувшись до Дмитра Івановича, юнак спитав:
«Чи вже, професоре, не впізнаєте мене?»
«Щось не пригадую!»
«Ви ж мене з листом до Хоткевича посилали. От я маю тепер кобзу і вже дещо навчився грати на ній».
«Ти бач! А я й забув. Тоді ходім до мене... Ану, козаче, ушквар мені такої, щоб земля затряслася».
Микола Петренко щиро подякував Дмитрові Івановичу за допомогу стати добрим кобзарем. І заграв, розуміється. Та так заграв, що в господаря аж сльози на очах виступили — пізнав науку Хоткевича.
Коли закінчився концерт, Дмитро Іванович вийшов на сцену, обняв кожного з кобзарів, подякував їм за добру гру на кобзах, за їхні щирі пісні.
— От що, друзі мої, прошу вас усіх завтра до мене на обід!
Наступного дня Дмитро Іванович гостинно прийняв у себе кобзарів. Частував їх добрим обідом та домашніми наливками. Після обіду Дмитро Іванович звернувся до гостей:
— Ну, козаки, заграйте мені на своїх кобзах думи народні! А перш за все заспівайте мені, синки, запорозький марш!
Забриніли струни — і полилася бадьора пісня запорозького маршу:
 
Ой зібралися орли чайку рятувати, славу здобувати.
Ой чи то пан, чи пропав — двічі не вмирати,
Гей, нумо, хлопці, до зброї! На герць погуляти,
слави здобувати!
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
Гей, нумо, хлопці, до зброї!
Нам поможе святий Юрій, ще й пречиста мати турка звоювати.
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
 
А Дмитро Іванович слухає та витирає хустинкою непрохані сльози.
— Бачите, синки, цього марша співали запорожці, коли виступали в похід.
Після маршу кобзарі на замовлення господаря виконали похідну пісню «Заспівали козаченьки». До душі прийшлась і ця пісня. Далі кобзар Г. І. Комаренко вдарив по струнах і почав заспівувати «Ой літа орел, літа сизий». Його підтримали інші кобзарі. Потім виконали «Думи мої, думи мої», за Шевченком. Заспівали про Морозенка, а далі пішли кобзарські думи: «Плач невольників» (М. П. Полотай) та «Про вдову» (Ф. М. Дорошко)20.
— Спасибі вам,

читати