Завантажити

Може, ви самі щось уподобали?
— Ви вгадали.
— Цікаво, що ж ви собі намітили?
— Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навіщо ви зберігаєте цього безбожника?..
— Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: беріть!
— А на додачу до спасителя,— сказав Дмитро Іванович,— я подарую вам свій твір «За чужий гріх». Читали?
— Ні, не читав! Буду дуже вдячний.
Левченко цього разу легко піддався впливові Яворницького і назавжди розпрощався з бюстом Бруно.
Придбаний бюст Дмитро Іванович приніс просто в музей, записав його до книги і зразу ж виставив на видному місці — у найсвітлішому залі.
Проводячи екскурсію, Яворницький часто зупинявся біля бюста Бруно й докладно розповідав відвідувачам про життя й мужню смерть відомого мислителя. Та недовго втішався цим бюстом Дмитро Іванович. За якийсь час з ним скоїлася біда. Якось ранком Дмитро Іванович проходив по музею, круто повернувся й ненароком зачепив бюст; той упав на кахляну підлогу і розбився на друзки. Дмитро Іванович увесь затремтів, зблід, а потім зайшов до свого кабінету, взяв капелюх й мовчки пішов додому. П'ять днів він не приходив до музею.
Щоб якось зараяти біду, розсіяти. тугу в душі професора, співробітник музею Ю. П. Садовий зібрав груддя бюста і потай відніс до реставратора Корнія Павловича Шамраєвського. Той охоче взявся за діло. Не минуло й доби, як Бруно стояв на своему місці. Тоді Садовий взяв з собою службові справи й пішов на квартиру Яворницького.
— Здрастуйте, Дмитре Івановичу!
— Здоровенькі були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
Такими словами Дмитро Іванович завжди зустрічав службовців музею. Сам же в цей час сидів за столом і переписував слова до українського словника.
— Та все як було, так і є. А чому ви, Дмитре Івановичу, не приходите в музей? Занедужали, чи що?
— А хіба ви не знаєте чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повірте, як мені тяжко на душі, не можу собі простити цю необережність. Ви ж знаєте, як я добував його, скільки я ходив за ним, і ось маєш, сам же його розбив...
— Ні, Дмитре Івановичу, Бруно цілий.
— Ви що, жартуєте зі мною?
— Ні, не жартую. Ось прийдіть подивіться: він стоїть на своєму місці.
Дмитро Іванович полегшено зітхнув, усміхнувся. Він зрозумів, що бюст відновлено. Тепер йому цікаво було глянути на нього.
— Ну гаразд, тоді зразу ж прийду.
Через годину Яворницький уже стояв біля бюста Бруно і милувався ним. На обличчі професора розпливалася приємна усмішка.
— Чудо, справжнє чудо! Хто це відновив?
— Корній Павлович,— сказав Садовий.
— Золоті руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, візьміть оці сто карбованців і віддайте йому. Так і скажіть: це особисто від мене. І подякуйте щиросердо за те, що він порадував мене.
Так бюст Джордано Бруно «воскрес» і знову посів своє місце в історичному музеї.
...Почалася революція. Буржуї тремтіли: де ж сховати нагромаджене добро?
Левченко прибіг у музей до Яворницького;
— Дорогий Дмитре Івановичу, допоможіть...
— Що таке, що з вами?
— Та революція ж!
— То й що, як революція?
— Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекція! — І гірко заридав, схопившись за голову. «Ага, дійшло!» — подумав Дмитро Іванович
— Так чого ж ви хочете від мене?
— Порадьте, куди мені сховати свою колекцію, як її врятувати?
— А це вже діло ваше. Колись я вам давав добру пораду — віддати до музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
— Дмитре Івановичу, забудьмо наші суперечки. Зараз не до того. Допоможіть, благаю вас!
— Як, чим же я допоможу?
— Може, де в музеї знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою колекцію?
— Ви що, з глузду з'їхали? Музей — не сховище! Цього не можна робити. А проте, почекайте кілька днів.
Через три дні колекціонер Левченко прибіг до Дмитра Івановича прямо додому. Прийшов не з порожніми руками, а приніс особистий подарунок — порцелянову Венеру. Дмитро Іванович прийняв цей дар, подякував і того ж дня відніс статуетку в музей, щоб заінвентаризувати.
Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днів через десять Левченко, змарнілий, з припухлими очима, неголений, знову з'явився в музеї. Він назирці ходив за Дмитром Івановичем і благав урятувати його колекцію. Яворницький добре розумів, що Левченкові немає куди подітися, колекція буде в музеї, але йому хотілося провчити цього гоноровитого та жадібного багатія. І він цього домігся. Сталося так, що Левченко на все був згодний.
«Отак вашого брата і треба вчити»,— думав Дмитро Іванович, хитро посміхаючись.
— Ну от що,— сказав нарешті.— Я оце весь час думав, як урятувати вашу колекцію, і вирішив допомогти вам. Як тільки сяде сонце, все несіть сюди. Ми ваші колекції складемо в ящики і — в підвал. Туди ніхто не загляне.
Так і зробили.
У Левченка камінь з серця звалився. Та радість

читати