Завантажити

зацікавилися і одного разу спитали її:
«Мамо, кому ви щодня носите нагору обід?» «А навіщо вам це знати?» — невдоволено сказала мати.
«Та так, цікаво»,
«Ви, дівчата, ще молоді; коли станете більші, тоді й більше знатимете»,— ухильно відповіла мати.
Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати батькам про ті обіди.
Старі переглянулися між собою, всміхнулися.
— І не забули ж!
Іван Йосипович розповів їм тепер, кому готувалися ті обіди і чому їх таємно носили нагору.
Одного разу Дмитро Іванович закликав до себе в кабінет Івана Йосиповича, щільно причинив двері й сказав йому:
— От що, Іване, я хотів з вами тут, наодинці, поговорити. Справа дуже серйозна.
— Слухаю вас, Дмитре Івановичу.
— Я сховав у музеї двох утікачів. Обидва вони — більшовики. Їх розшукують білогвардійці: знайдуть — знищать Зрозуміло?
— Зрозуміло, професоре.
— Я одкрив вам велику таємницю. Бережіть її, Іване Йосиповичу, бо довідаються — нам те ж буде.
— Можете довіритися, Дмитре Івановичу, не підведу.
— Тоді ходімо.
Дмитро Іванович повів Попова в музей і показав велику вітрину під склом, яка стояла поблизу кабінету директора за каретою Катерини. У вітрині були вивішені розкішні українські килими, а за килимами ховалися втікачі.
— Думаю, що це найбільш надійне й безпечне місце,— сказав професор.— Як ви гадаєте?
— Та тут і гадати нічого, кращого місця не знайти. Дмитро Іванович витяг ключ з кишені, відімкнув вітрину.
— Ану, хлопці, виходьте звідси, годі вам нудитися! Вітрина тихенько відчинилася, і з неї вийшли два молодики.
— Знайомтесь, хлопці,— відрекомендував їм Яворницький,— це вартовий музею Іван Йосипович Попов. Можете йому вірити, як мені. З цього дня він або його дружина Уляна Карпівна будуть приносити вам їсти. А там, як стихне «завірюха», я вас виведу надвір, та й підете своєю дорогою.
Хлопці повеселішали. Познайомилися з вартовим.
Попови щодня носили їм снідати, а потім, годині о п'ятій, коли відвідувачі залишали музей, несли обід.
Удень ці люди сиділи у вітрині, а вночі ходили з Поповим по музею, розминали ноги.
Днів через десять у місті заграв військовий оркестр. Іван Йосипович кинувся на вулицю і швидко повернувся назад.
— Чуєш, як грають марш? — весело сказав дружині.
— Чую! А чиї ж то грають?
— Як чиї? Наші, червоні, прийшли в місто. Тепер час і хлопців на волю випускати.
Згодом у музей прийшов і Дмитро Іванович. Він звелів Попову відчинити вітрину й випустити з неї тих, що переховувалися.
— Шкода, що ми не запам'ятали прізвищ цих товаришів,— сказали сестри Попови.— Можливо, вони живі й, прочитавши ці рядки, відгукнуться.
А нещодавно Г. Ф. Ватченко26 повідомила, як Д. І. Яворницький рятував у музеї двох більшовичок — Федору Дорофіївну Лукашенко-Шведову та Оксану Чернову. Це було влітку 1917 року.
— Якось у жовтні з Оксаною Черновою,— згадувала Шведова-Лукашенко,—- ми одержали листівки, для розповсюдження їх серед солдатів. У нагірній частині міста за нами ув'язався шпик. Дійшли до гірничого . інституту. Що робити далі? Щоб якось збити з сліду шпика, ми швиденько зайшли у краєзнавчий музей прямо до директора Яворницького, який на запитання шпика: «Що то за дівчиська?» — не вагаючись, відповів: «Це працівники музею».
Пізніше в музеї переховувалася й нелегальна література, листівки, призначені для солдатів, що жили в Феодосіївських казармах.
Своїми діями стариш професор Яворницький ризикував, але не боявся поліції" та її агентів. Цим самим в якійсь мірі допомагав тим, хто йшов проти монархії.
Є переконливі свідчення, що Д. І. Яворницький допомагав і іншим політичним діячам. Дослідниця Марія Шубравська27 за допомогою) М. Є. Гончарова виявила в Донецькому обласному партархіві цікаві факти про зв'язки Д. І. Яворницького з робітником легендарної «Брянки» — революціонером Григоріем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 році очолював у Катеринославі страйк робітників. За те, що він зберігав нелегальну соціал-демократичну літературу, сидів у тюрмі, а потім перебував під особливим наглядом поліції. Щоб зникнути з недремних очей жандармів, він, очевидно, за допомогою і порадою Яворницького, почав поблизу Дніпра провадити археологічні розкопки. Все те, що йому щастило знайти в могилах, він приносив до музею і передавав вченому-археологу Яворницькому. Не раз металург-революціонер у кабінеті Яворницького розмовляв з ним про гірку долю трударів, консультувався з ним про археологічні методи дослідження і, як сам про це згадує, «от него многое почерпнул». У своїй передсмертній записці і з катеринославської тюрми в січні 1909 року Г. Ф. Ткаченко-Петренко просить, щоб всі археологічні знахідки віддали Яворницькому в музей ім. Поля.
 
ДОЛЯ «КОБЗАРЯ» З АВТОГРАФОМ ШЕВЧЕНКА
 
Перед Великою Вітчизняною війною в Дніпропетровському крайовому

читати