Завантажити

втомилась. А я, сімдесятип'ятирічний дід, пройдуся з вами далі по музею...
На дівчину всі глянули. Вона почервоніла, встала з сволока й кинулася до гурту, але перед цим підійшла до професора й попросила вибачити їй.
Екскурсія посувалася далі. Зайшли до відділу, де стояло сільськогосподарське знаряддя.
— Що це за дивний плуг? — спитав Іван Іларіонович.
— Перед вами — плуг, в якому тільки один граділь має довжину два метри. Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари волів. Бідняк чи середняк не могли ним користуватися, бо не мали тягла. Тільки багатому він був під силу. Плуг, як бачите, непомірно великий, незграбний, граділь і чепіга зроблені з букового дерева, в ньому тільки леміш та чересло залізні. Це — старовинна й відстала техніка дев'ятнадцятого — двадцятого віків. А ось вам уже Яруга техніка — залізний плуг: він легший, зручніший. Це вже прогрес. А гляньте на оце фото. Тут зображено трактора ХТЗ — це витвір сучасної доби. Сюди волів уже не треба — вся сила в моторі, а біля нього — вмілі руки людини.
Керівник екскурсії повагом переходить далі.
— Подивіться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена на галушки або вареники,— ні. Всередині, як бачите, руками дотепного вмільця вирізьблено обличчя Тараса Шевченка. Ви тільки гляньте, гарненько придивіться, як майстерно виконана ця рідкісна робота! А це ж трудився простий чоловік — селянин. Два роки він працював. Яка ж сила керувала цією людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу от що: мало мати природний талант, треба мати глибоку любов до рідної культури, треба всім серцем, усією душею любити невмирущого Кобзаря!
Далі Дмитро Іванович вивів екскурсію з музею до кам'яних баб, які оточували музей, немов солдати.
— Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в одного селянина з Підгорного. Поїхав я туди, розшукував того селянина і бачу: стоїть біля двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у тинку. З обох боків цієї баби господар видовбав дірки, в які вставив лати. Я познайомився з цим дядьком і питаю його: «Що ж це ви, чоловіче, зробили з пам'ятником старовини? Хіба ж ви не знаєте, що є закон — усі кам'яні баби здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?»
Бачу, дядько злякався, закліпав очима і вже не знав, як вийти з біди. А потім так несміливо підійшов до мене та й каже: «Я ладен віддати бабу, так тинок же звалиться, на чому ж він буде триматися?» — «Не турбуйтесь,— кажу,— добрий чоловіче: щось придумаємо!» Пішов я до механіка радгоспу і попросив його допомогти дядькові замінити в тинку кам'яну бабу дерев'яним стовпом, щоб тинок не звалився. Замінили. Викопали цю бабу з землі, звільнили її від обіймів лат. «Беріть,— каже дядько,— везіть до музею».
«Е, ні,— кажу йому,— що ж тепер — на плечах її понесу до музею, чи що? Коли викопали, то й везіть її у Дніпропетровськ». Дядько довгенько вагався, чухав пазуху, а потім звалили гуртом цю бабу на автомашину й повезли до музею. Хоч у цієї баби і «ребра» вибиті, та не біда — голова й руки в неї цілі, свого вигляду вона не втратила.
Дмитро Іванович окинув зором колону бабів і, спинившись на одній з них, сказав:
— А оцю «молодицю» я добув у Лоцманській Кам'янці.
Це було так: в неділю вранці взяв я свого ціпка й пішов у село. Дивлюсь, а біля одного двору сидять діди на кам'яній бабі і попихкують люльками. Я підійшов, привітався з ними та й питаю: «Діди, а що це за каменюка під вами лежить?»
«Та це ми з могили привезли, звалили біля двору, нехай собі лежить, може, коли пригодиться в ділі». «Може, ви її продасте?» «Скільки ж ви дасте за неї?» «П'ять карбованців».
«Гаразд, беріть. А скажіть, що ж ви з нею будете робити?»
«Як що? Поставимо біля музею, нехай дивляться на неї люди».
«О, так ви б так і сказали, що для музею. Тоді беріть свої п'ять карбованців, а бабу ми волами привеземо задарма». «Коли так, голубчики, тоді я вас до історії заведу». «А що це таке?»
«А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а там ваші прізвища. Прочитають і вас добрим словом згадають. Он що!»
Діди були раді, що про них будуть знати всі, хто огляне в музеї кам'яні баби.
Екскурсія на чолі з Дмитром Івановичем увійшла до центрального залу. Посередині — кругла велика вітрина. Яворницький зупинився біля неї.
— Розкажу вам, шановні друзі, коротенько про історію цієї вітрини. Тут, недалеко від Дніпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився він, що в нього вдома зберігається велика колекція старовинних речей. Запросив мене приїхати до нього в гості. Це було десь у тринадцятому році. Влітку я приїхав до князя.
«Ану, добродію, покажіть мені вашу колекцію». Жевахов повів мене в окрему кімнату і показав чудову музейну колекцію всякої зброї.
«Ви б, князю, подарували все це музеєві. Навіщо воно тут, дома?»
«Нізащо в світі! З якої речі! Це ж фамільне багатство!» «Ну й що

читати