Завантажити

й навiть не глянув на його, виходячи з покоїв; В серцi в Кованька наклюнулось недобре почування помсти й навiть злостування.

Час був тодi й справдi сприяючий просвiтньому потяговi молодих українцiв, їм було дозволено завести недiльнi та вечiрнi школи для убогих городян, а про народний театр їм одповiли, що коли цього ще нема навiть в Англiї, то i в нас воно не повинно буть. Знайшлось чимало охочих до читання лекцiй для народу. I в Києвi з'явились недiльнi школи. Заходились коло етнографiї. Але це тяглось недовго...
Незабаром настав iнший i гiрший час. Усi цi добрi починання й замiри недоброхiть мусили зникнуть. За Радюка та Дунiна-Левченка, як нiби за небезпечних людей, знов затрiщали по мiстi, неначе задзвонили в дзвони на гвалт, їх знов почали обносити та обмовлять по київських салонах, що вони ладнi запагубить когось i щось, що вони загалом люди небезпечнi, необачнi. Вишиванi сорочки та смушевi шапки злякали мiсцевих бюрократiв. Вони пiд тiєю нацiональною покривкою бачили щось страшне, зовсiм не тi просвiтнi й культурнi потяги та замiри, що крились нею.
Раз Радюк йшов попiд одним домом i в одчиненi вiкна почув, як осудливi панiї потрiпували його iмення, судили й ганили його за напрямок. Вiн вернувсь додому i, не довго думаючи, зiбравсь i переїхав на службу на Кавказ, де його принаймнi нiхто не знав i не потрiпував його доброї слави. Молодого Дунiна-Левченка теж вхопили на язики по салонах незгiрше самого Радюка, що й вiн буцiмто ладен накоїть якогось лиха. Напосiлись i на старого його батька за те, що вiн нiбито розпустив сина, потурав йому.
Добре не втямленi просвiтнi свiжiшi європейськi iдеї, прикритi смушевими шапками, злякали київських бюрократiв та псалтирниць, мабуть, так, як налякали європейських псалтирникiв Галiлейовi гадки, що земля не стоїть, а крутиться кругом сонця.

XVII
Катерина Воздвиженська довго не виходила замiж. До неї нiхто й не присватувавсь. Воздвиженський затягав до себе своїх землякiв, обiцяв їм протекцiю, обiцяв велике придане, i всi знали, що в його є багато грошей i всякого добра, але нi один з їх не квапивсь свататься. Всi вже думали, що вона зостанеться панною. Марта Сидорiвна вже бiдкалась, бо в неї вже пiдбiльшали й меншi дочки. Воздвиженський вже хотiв просити для неї будлi-де мiсця класної дами в iнститутi, до чого вона вже зовсiм була придатна... Коли це несподiвано Катерина вийшла замiж! В Кованька згорiли свiчкарнi, i вiн трохи не збанкротував. Вiн задумав поправить свою справу жiнчиним приданим, пiшов до Воздвиженських i посватав Катерину. Нi Катерина, нi Кованько не вiрили в свою любов, одначе охоче пiшли обоє пiд вiнець. Марта Сидорiвна й Воздвиженський були дуже радi, що видали її замiж. Як молодi стояли пiд вiнцем, то всi люди казали, що нiколи ще не бачили такої недоладної пари. Катерина все кривилась, перетягувала рот набiк, а Кованько навiть пiд вiнцем осмiхався, поглядаючи скоса на свою молоду. I пiд вiнцем вiн показував свої великi зуби з жовтими плямами. В себе на весiллi вiн ледве промовив до Катерини кiлька слiв, а Катерина все поглядала на його злими очима, все навскоси перетягувала свiй рот, неначе наважувалась от-от вилаять свого чоловiка за те, що вiн жениться тiльки на її приданому. Всi гостi стиха смiялись, всi шепотiли одно одному на вухо. Катерина водила очима по гостях i все те вгадувала. Вона була зла на гостей i була ладна повипихать їх усiх з зали. Всi вгадували, що й життя їх буде таке веселе, яке було веселе весiлля. Кованько взяв в придане мурований на два етажi дiм, хоч i без чопiв для води в домi, в льоху та в станi. Вiн швидко забагатiв.
А професор Дашкович все сидiв та сидiв в своїм кабiнетi. Вiн розпочав велике писання про фiлософiю Японiї, Китаю й Iндiї, наче фiлософiя китайського Конфуцiя й Лао-Дзи була цiкавiшою для його од рiдного краю, од України. Вiн закопався в науку, увiйшов в неї попiд руки, як печерський Iван многострадальний ввiйшов в землю, i вже був готовий з головою ввiйти в неї i вмерти навiки для України й свого народу.
Почувши, що його престарезний батько вже вмер в Сегединцях, Дашкович звелiв зробить залiзну плиту на його могилу й поїхав в Сегединцi, щоб сповнить останню повиннiсть сина. Вiн приїхав в Сегединцi й звелiв їхати просто до того мiсця, де був батькiвський дiм. Як же вiн здивувався, не знайшовши й слiду батькiвського дому, неначе вiн пiсля смертi старого й собi провалився крiзь землю!
- Чи тут жив ваш покiйний священик? - спитав вiн у якогось чоловiка.
- Тут, - сказав чоловiк.
- А де ж його дiм?
- А отам стояв колись, то оце його недавно розваляли, бо вiн i сам заваливсь.
Дашкович встав з воза i пiшов шукать в огородi слiду батькiвського дому. Вiн ледве знайшов в кропивi та в чорнобилi купу цегли, де колись стояла батькiвська пiч. З-пiд його нiг пурхнула курка з гнiзда. Вiн побачив її гнiздо, повне яєць. Вiн ступив на цеглу, звiдтiль майнула зелена ящiрка й пошилась помiж калачиками й шпоришем. На мiсцi дому розрiсся листатий лопух, на лопусi позасновували листя

читати