Завантажити

вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить. Щось є в йому таке, що менi одразу не сподобалось.

- Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i причепливий, та аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якiсь поважнi справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й од їх позiхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула дещо з його поглядiв.
- Це правда, - сказала Галя, - але як же то отi веселi жартовливi зуби перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив курс?
- Ця псяюха талановита, хоч нiби легенька на вдачу, як пiр'їна. Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селi. Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний спиниться на чомусь одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина, як бачиш, зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонцi.
- Але ж цей твiй приятель, скiльки я зауважила, неначе трохи брехливий, бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось схоже на сiм мiшкiв гречаної вовни.
- Твоя правда, але тiльки трохи. Кованько й справдi з тих штукарiв, в котрих нiколи гаразд не допитаєшся правди, бо вiн все повертає па жарти, про що не спитай, i одбрiхується, й прикриває правду, наче якоюсь мрякою з жартiв. Але часом забудеться та й скине з свого язика ту мряку; якось ненароком нiби прохопиться та й скаже правду. Це буває з ним, коли вiн або дуже голодний, або трохи слабий, або роздратований i злий.
- Як слабий, то говорить правду? Це щось смiшнiше за самого Кованька, - сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату.

- Таки справдi так! Як здоровий, то все бреше, а як слабий, то каже правду, бо тодi катма в його снаги до жартiв: обрiк в кому тодi не грає.
- По-моєму, нехай би вiн краще все нездужав та слабував, аби тiльки казав правду, - сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату. - Я цiй людинi чомусь не йму вiри. Коли б вiн часом не нашкодив або тобi, або iншим.
- Може, це тобi такi гадки пiдказує твоя жiноцька вдача, бо ваша вдача буває часом дуже чутка та почутлива i часом вгадує дещо наперед так само, як i далекосяглий розум.
Галя почала виносить посуд до другої кiмнати та ховать його в шафу, а потiм вийшла в пекарню до куховарки, щоб попiклуватись вечерею.
Радюк прилiг на новенькiй канапi, оббитiй темно-пунсовою оббивкою, поклавши чорноволосу голову на вишивану подушку, i закурив папiросу. Надворi вже вечорiло. В кiмнатi густiшали тiнi по кутках. Тiльки червоне майське небо на заходi неначе горiло й жеврiло, як жар, i кидало гарячi жаровi одлиски на чимале дзеркало та на вишиванi рушники по обидва боки дзеркала. На яснiй вишиванiй подушцi чорнi кучерявi васильки в Радюка вилися наче молодим хмелем, але на його високiм гладенькiм, неначе виточенiм з бiлого мрамору чолi над самiсiнькими бровами вперше виникли два тоненькi зморшки, - перша прикмета заклопотаної жонатої людини, неначе з їх визирав перший клопiт в життi людини, котрiй треба думати, гадати вже не за себе одного.
Несподiванi запросини Дунiна-Левченка до себе викликали в його головi думи. I пiшли його думи за думами, неначе журавлi в небi повелись ключами, нешвидко, по-маленьку, з журливим сутiнком журавлиного вуркотання в лiтньому тихому небi.
"Треба буде сьогоднi в товариствi зачепить питання про нашi нацiональнi й просвiтнi справи. Як оцi тiнi закутали мою нову прибрану свiтлицю, так закутали нiби важкi чорнi хмари Україну. Зiбрались тi сумнi хмари з усiх усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо i кинули тiнь та мряку на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I звiдкiль поллється свiт на наш край? Народнi маси, тiльки що визволенi од панщини, темнi i непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi рiдного краю, позбиванi з пантелику, а часом виявляють себе й шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше ту плутанину. Сусiднi народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в нашi справи та ще гiрше поплутали їх..."
Радюк важко зiтхнув. I його гострi, пронизуватi карi очi неначе припали росою. Вiн кинув думками в давню давнину, в далекi мннувшi часи, неначе хотiв там вишукать одповiдi на свої журливi питання, перебiг думками давню iсторiю й зауважив скрiзь культурний широкий розвиток через просвiту, через знання науки.
"Це одно i єдине джерело, звiдкiль поллється свiт на Україну: просвiтнiсть та наука. Люди через те недобрi й лиходiйнi, що не тямлять нiчого, нiчого не знають про те, що вчиняють, казав ще Сократ. Як тiльки в їх буде знання, вони втямлять, що то єсть добро, краса, правда й доброчинок. I вони тодi одвернуться од усього злочинного i привернуться до правди, краси, добра й доброчинку. Це свята правда! Усе лихо в свiтi сталось од нетямучостi. Люди коять лихо знезнавки. Знання й просвiтнiсть - це однi й єдинi золотi ключi, котрими ми одчинимо свiтлий рай для нашого краю, рай, повний зелених садкiв, повний збиткiв усякого добра, повний щастя й

читати