Завантажити

виду поперед себе й показував усiм, наче на показ. Галя тiльки й примiтила переднiше, нiж самого гостя, тi широкi зуби, неначе лопатнi.
- Вечiр добрий, пане господарю! Не ждав, не сподiвавсь? А ми й тут! Чи ви радi, чи не радi гостевi, а ми вже й тут! - говорив i смiявсь Кованько.
- Радi, радi! Просимо до чаю! Будь гостем в нашiй господi! - просив Радюк. - А оце рекомендую тобi свою молоденьку жiнку, хуторянку Ганну Йванiвну Радючку.
- Чув, чув! Я все чую, бо менi бог таке чутке вушко дав зроду, - говорив Кованько, подаючи Галi руку, i здушив її за пальцi так здорово, що вона трохи не крикнула й не пiдскочила.
- Я радий, дуже радий з вами познайомиться, - промовив Кованько.
- I я рада бачить i знати товаришiв мого чоловiка. Сiдайте ж в нас!
- "Щоб старости сiдали", як приказують в Масюкiвцi, - сказав Радюк.
- Ну, трохи ще рано дбать за старостiв! Треба пiдождать, доки трохи виясниться, - сказав Кованько, привiтавшись до Дунiна-Левченка.
Галя почервонiла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й поставила перед гостем.
- Та як в вас тут гарненько в кiмнатах! I рушники на образах, та ще як гарно повишиванi. Це, певно, ви, Ганно Iванiвно, навезли з села. Як веселенько од їх в кiмнатi! - говорив Кованько.
- Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, - обiзвалась Галя.
- Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я мiська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зiлля, чи якесь зело? - сказав Кованько.
- Може, васильки, гвоздики та чорнобривцi? - сказала Галя.
- Так, так! Васильки та якiсь гудзики, чи гвоздики. Я колись був на селi й заглядав в хати через порiг, то бачив за образами щось натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якiсь будяки. Здається, стримiли там i будяки та якiсь колючки, - говорив i реготавсь Кованько.
- Та то, певно, ви бачили за образами маковiйове зiлля: колючки - то сизi миколайки та петровi батоги, - сказала Галя.

- Певно, батоги, бо були довгi, аж телiпались по стiнi, - говорив Кованько.
- Ну, ти вже справдi наговорив три мiшки гречаної вовни про свячене маковiйове зiлля. Ще добре, що тебе не чує наша сусiда, панiя Висока. Вона б оце дала тобi джосу за свячене зiлля та зело. Це ж для неї був би страшний лiбералiзм! - сказав Радюк.
- Я, сказати по правдi, не тямлю смаку та поезiї в цих свячених сiльських зiллях та зелах та й поезiї самого села, хоч i моя мати носить святить зiлля на маковiя, - сказав Кованько.
- Бо в вас, городян, нема вже народної сiльської поезiї. В вас це все вже видихалось, - сказав Радюк. - Ви не тямите справжньої поезiї села, хоч i посилаєте святить зiлля на маковiя; ви вже потроху втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозумiть дух сiльської поезiї, - сказав Радюк.

- Ви кажете, що не тямите поезiї села, а я й сплю й бачу свою Масюкiвку. Примiла б, летiла туди оце таки зараз, i вже й не знаю, чи звикну я до вашого Києва, - сказала Галя.
- То тим, що ви зросли в селi, - говорив гiсть. - А я городянин з дiда, й прадiда, й прапрадiда.
Кованько пив чай стакан за стаканом i трiскав паляницю на весь рот, аж плямкав: очевидячки, вiн добре виголодавсь.

Галя прикмiтила це, догадалась, що вiн голодний, пiшла в комiрчину й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столi, припрошуючи гостей закусить. Потiм винесла пляшку червоного вина й поставила на столi.
- Оцю сiльську поезiю я люблю i вважаю на неї бiльше, нiж на усяке поетичне зiлля. Страх як люблю сiльську шинку, печену в житньому коржi! Люблю, що вона пахне колендрою, - говорив Кованько, одкраявши здоровий шмат.
Вiн заходивсь уплiтать шинку на весь рот, на всi свої здоровi зуби. Шинка зникла в здоровому ротi, неначе вiй кидав її в вершу або в лантух. Бiлi здоровi зуби терли м'ясо, аж шинка пищала в ротi. Щось животинне було примiтне в його здоровому апетитi, в завзятiй працi пащекою та щелепами. Здавалось, нiби то вовк наминав вiвцю.
Од цiкавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в гостя; вона цiкаво кмiтила, як Кованько неначе махав щелепами, та зубами, та широкими губищами.
- Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козакуєте та бурлакуєте? - спитав в Кованька Дунiн-Левченко.
- Шукаю i вже неначебто й напитав, - говорив Кованько, не перестаючи махать зубами. - Обридло тинятись без роботи.

- Чи добре ж мiсце напитав собi? - спитав Радюк.

- Авжеж добре! Я не шукаю мiсця внизу, а прямо зверху: або столоначальника, або якогось директора, чи предсiдателя, щоб, бач, швидше потрапить в губернатори, - говорив Кованько й разом з тим i їв, i смiявсь.
- Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче мiсце, - сказав Радюк.
- Або таке мiсце, або нiякого! Я оце й молоду собi назнав. Вiзьму за нею прездоровий дiм, пишно обставлений. На горищi стоїть казан з водою, а з казана вода проведена в крани i в пекарнi, i в умивальнi, i скрiзь по дворi, i в станю, i в возовню, i в льох.
-

читати