Завантажити

на коридор, з котрої через одчиненi збоку дверi здорової бiблiотеки виглядали шафи з книжками, високi, аж до самої стелi.
Ввесь коридорчик i бiблiотека були суспiль обставленi шафами. Дiд молодого Дунiна-Левченка був вольтерiянець i лiберал, яких було багато в давнiшний час на Українi.
Веселе товариство по дорозi добре нагукало здоровим мертвим шафам: i Вольтеровi, i Дiдро та Жан-Жаковi Руссо, i Бантиш-Каменському та Георгiєвi Кониському, i iншим небiжчикам i вступило в просторну столову. В високiй просторнiй столовiй поосiдали всi чотири кутки i пiдлога посерединi так випнулась, неначе стала черевата, Серед столової, неначе десь на пригорку, стояв довгий стiл з самоваром. Стiл аж захряс пiд закусками та посудом. Коло самовара сидiла Юлiя Кирилiвна Дунiна-Лев-ченкова й наливала чай. Побiч неї на широкому м'якому крiслi сидiв хазяїн Платон Петрович Дунiн-Левченко, а проти його сидiли три його сусiди, чернiгiвськi дiдичi, вже лiтнi люди. Вони приїхали з села й прийшли на одвiдиня до свого земляка й приятеля.
Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловiк, високий на зрiст, кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий, довгобразий i нiби хамулуватий. Чорне довге волосся й здоровi вуса вже нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтились розумом.

Платон Петрович був освiчений i начитаний, як i його батько, котрий, як вольтерiянець, сповняв свою бiблiотеку утворами енциклопедистiв. До панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до двiрських слуг такий добрий, що на старостi лiт визволив їх на волю, навiть видавав пенсiї грiшми та харчами. Од батька до його перейшла, нiби в спадщину, любов до книжок, до просвiтностi, навiть до штучностi. Вiн все сповняв баткiвську сливе винятково французьку та нiмецьку бiблiотеку новими книжками; любив українську iсторiю, любив козацьку давнину. "Iсторiю Русов" Кониського, українську iсторiю Бантиш-Каменського та Маркевича знав трохи не напам'ять. Але вiн був падковитий тiльки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та забудування i в його селi, i в Києвi стояли без лагодiння десятки рокiв. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як пiдросла дочка, вiн мав на думцi вже продать свою батькiвську оселю й струхлявiлий дiм на Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий, гарненький, готовенький.

Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убраннi i, неначе пташка, вгнiздилась в гнiздечку з кисiї, та кружев, та бiлої ангорської лухкої шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою утлою панянкою. Було знать по її делiкатному блiдому й наче прозорому обличчю, по її тоненькiй щупленькiй постатi, що вона за ввесь iнститутський час i справдi випила добру порцiю оцту, схламала потаєнцi пудiв зо два крейди, щоб буть блiдою й делiкатною, як тодi була мода.

Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з нею й поздоровляли з iменинником. Вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i тихiсть вдачi свiтилась в її ясних оченятах. Тiльки Радюк запримiтив, що вона якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись переднiше.

- Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде подружжя в Київ? - сказала Дунiна-Левченко.

- Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер я неначе причалив до берега, - сказав Радюк.
- От i добре! Я дуже рада! - обiзвалась хазяйка, але було знать по її очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i позаторiк: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької донi, а теперечки цi надiї пiшли марно.
Старий хазяїн щиро привiтавсь з молодими, пiдвiв голову, випростав згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих студентiв, любив слухать їх веселу й розумну розмову i сам тодi нiби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавiший, бадьористiший. Вiн був нахильний до принципiальної фiлософської розмови, котрої не люблять старi люди i котра так гарячить та запалює молодих.
- Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, - припрохував Дунiн-Левченко, показуючи рукою на стiльцi навкруги довгого стола, - та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай i закусюйте, що кому до смаку.
Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану наїдкам та закускам Юлiї Кирилiвни. Наганявшись та нагулявшись пiсля нудних екзаменiв, вони натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе вiн десь по дорозi виливав стакани в бутлi або в барильця.
- Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? - спитав хазяїн Радюка.
- Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої двi сестрi вже вийшли з iнституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та пiклуватись господарством, - сказав Радюк.

- Ваш

читати