Завантажити

Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183... року, з города Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах були сiртуки з темної парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею, книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi, їх рум'янi, повнi щоки були здоровi якось по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був вищий од усiх цiлою головою: то був їх поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi семiнаристи. Вони йшли до Києва. Деякi були посланi на скарбовi грошi в Київську духовну академiю, деякi були простi семiнаристи, що, скiнчивши курс, йшли до Києва на прощу.

Широкий i вольний був їм шлях на Україну. Лiтня спека застелила його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на семiнаристiв, облiпила їм лиця так, що вони не впiзнавали один одного. Пiт котився з їх потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав їх лиця довгими смужками.
Кандидатам до академiї були виданi скарбовi грошi на поштовi конi до самого Києва. Одначе вони не поїхали за тi грошi, а пiшли пiшки i грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напоїти. Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв поїли. Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Києва, хрестячись i молячись до синiх святих київських гiр, на котрих бiлiли церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков. Хоч далека, зате ж весела була їм дорога до Києва! Забачивши святий Київ, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до святого мiста.
З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра. Перед ними за Днiпром з'явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама Києва. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своїми церквами, мiж хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi стояла церква св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi: коло неї Михайлiвське, Софiя, Десятинна... Подiл, вганяючись рогом в Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своїми церквами й будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й букетами золотоверхих церков, їх заквiтчала давня невми-раюча українська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста...
Стоять київськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i споконвiку, несуть на собi пам'ятку про минувшiсть для того, хто схоче її розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до їх слава старого великого Києва, поки знов заквiтчають їх потомки давнiх батькiв свiжими квiтками iсторiї...

Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого краю до Києва. Всi богомольцi, побачивши Київ, попадали навколiшки, хрестились, молились i били поклони.
Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка. Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували його в руку.
- З якої губернiї? Якого повiту? З якого села? - розпитував митрополит кожного. - Чи всi ви пiдете в академiю?

Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступає в академiю, дехто просив у митрополита парафiї на Українi.

- Роздiлiться! - промовив митрополит. - Хто йде в академiю - ставай по правий бiк, хто в попи - ставай налiво.

По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого пастиря.

- Добре, - промовив митрополит, - дам вам парафiї й поженю вас на сиротах, за котрими я зоставив парафiї. Тiльки тут не Тула! Треба вам прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на шию! - промовив вiн, витягаючи кiнець здорової червоної хустки, котрою була оповита шия одного хчопця.
- Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть. Тут попадi дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись одного попа, а вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи очей менi не видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!
- А ви в академiю? - промовив митрополит до правої сторони. - Боже благослови, боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не в муромських лiсах? - спитав митрополит одного кандидата до академiї, котрий виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.
- Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, - одказав студент.
- Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська, ножиська, плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiваєш?

- Басом, ваше високопреосвященство,

читати