Завантажити

дивився в синiй, гладенький, як дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й синє. На заходi, над чорною смугою лiсу й гiр небо блищало дуже пiзнiм рум'яним вечором. Було ясно, як удень. На Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах. Повiтря було тихе, запашне. Здається, не тiло, а сама душа ним дихала. На серцi ставало легко, на душi - спокiйно. Розум засипав перед великою красою природи, зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй, твердiй душi. Спiвуча душа виливалась пiснею по-солов'їному, поетична душа марила тисячею пишних картин. Душа любляча любила гарячiше, душа безщасна заспокоювала своє замучене серце. Вся природа з небом i землею, з водою, квiтками, лiсами й горами здавалась однiєю пiснею, однiєю гармонiєю.
В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими осокорами й акацiями на лавках сидiли рядом: Воздвиженський, Дашкович, Петрович, Калiмерi i багато iнших.
Перед їх очима за вiвтарями Братської церкви, серед монастиря, був колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами до середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця од вершечкiв до самого долу! На їх було видко кожний листочок, кожну гiллячку! Лапландець з далекої пiвночi й собi вийшов з свого закутка. Всi сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному хотiлось говорити, виговорить те, що притаїлось в душi; в кожного серце було одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень соловейкiв.
Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi ставали говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегiї. Кожний почав думати й марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону, розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв, посадили в константинопольську тюрму, як забрали в їх землi, їх усе добро, зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом. Українськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але, слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ, зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторiєю.
Дашкович почав тихiсiнько спiвать українську пiсню. До його пристало кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова вода, полилася гармонiчна українська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло пiвденної стiни церкви.
Швидко одчинилось одно вiкно в келiї. Звiдтiль висунулась кострубата чернеча голова. Потiм одчинилось друге й третє вiкно. З вiкон висовувались темнi голови й слухали спiви.
По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях у Києвi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув своїм диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво, як у могилi. Тiльки з сусiдньої гори Кисилiвки широкою хвилею лилася пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з басами, тенорами й сопранами.
Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх своїми жартами й брехнею. Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi зовсiм не нагадував героїв "Iлiади", а бiльше був схожий на гiрських розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.

Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а найбiльш на українцiв.
- Сидимо ми тепер укупi, - почав Дашкович, - а де-то ми будемо через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?
I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима. Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з її вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi свої Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореї, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками.
- А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? - почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожної знаходили що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому якої треба жiнки.
- Я тут не женюсь, - говорив серб. - Менi треба жiнки смiливої, щоб умiла часом турка пiд

читати